А Соломон розважає,
Сльози утирає
І до батька, до Давида,
Весело вертає.
XVIIІ
Давид плакав у палацу,
Тяженько журився.
Аж тут раптом перед него
Соломон з'явився.
«Здоров, батьку мій Давиде!
Ой, як ся ж ти маєш?
Чи за неньку, чи за сина
Сльози проливаєш?»
І упав йому у ноги,
Низько поклонився,-
I, як сонечко на небі,
Цар розвеселився.
«Здоров, сину Соломоне,
Рідная дитино!
Де ти був до сего часу?
Сядь-но, розкажи-но!»
І Соломон сів із батьком.
Все став говорити:
Як-то його рідна ненька
Думала згубити;
Як він смерті відкупився
Від рідної мами;
Як потому став він жити
Чужими літами.
Розказав він все Давиду.
Давид розридався:
«Слава богу, Соломоне,
Що хоть ти остався!
Я старий; уже не можу,
Будеш помагати,
А як смерть пошле мні господь,
Будеш царювати!»
XІX
І почули зараз люде,
Да і світ дочувся,
Що Соломон - у Давида,
Що він повернувся.
І зібрались до Давида
Царі і цариці,
Мужі, хлопці і дівчата,
Й гарні молодиці.
Давид видав баль на диво,
Гості їли, пили,
Напослідок Соломона
Видіти просили.
І явився син Давидів,
Лиш не в кармазині:
В простих чоботях пасових,
В простії свитині.
І говорить: «Добрі люде!
З розумом судіте:
Як що шиєте, то перше
Гудза зав'яжіте!»
Тілько всього було й мови,
Всякий розважає,
Як, куди і против чого
Соломон стріляє.
Розважали і гадали,
Сили не добились,
Поклонилися Давиду,
Сину поклонились.
І поїхали додому,
Стали розважати:
Що б то було, як він каже,
«Гудза зав'язати»?
XX
Якось живо після балю
Цар Давид скончався,
І Соломон сів на троні,
І коронувався.
Сів на троні й зачинає
Думоньку гадати:
Як би небо розгадати,
Море згрунтувати.
Соломону треба було
Тілько захотіти.
Захотів лиш,- і на крузі
В небо став летіти.
І летів він, і чи довго -
Бог то святий знає.
Наостаток аж під самі
Хмари підлітає.
В хмаpax густо, круг оперся
Нічого діяти!
І зачав він помаленьку
Хмари розгортати.
Розгортає чорні хмари,
Круг свій підіймає,
Аж по самій середині
Голуба стрічає.
«Здоров, мудрий Соломоне!
Де ж ти так спішишся?
Не ізміряєш ти неба,
Даром не трудися.
Може ще як ти на милю
Хмарою проб'єшся.
Но як дальше йти захочеш,
Там і останешся.
Повертайся ж ти додому
Та пантруй усюди:
Під тобою синє поле
І п'ятно лиш буде.
І п'ятно - то земля наша,
Синє поле - море! ..»
І вернувся він із неба,
Мале йому горе.
XXI
«Га, не міряв же я неба,-
Став він промовляти,-
Ану, стану ланцюгами
Море грунтувати!»
Ізробив він шкляну хату,
Ланцюги чіпляє
І із нею кораблями
В море виїжджає.
І на самій середині
Увійшов до хати,
І казав себе помалу
В море опускати.
І от в море щораз глибше
Соломон спускався,
І що море в собі має-
Все то роздивлявся.
Опускався ... ба вже й мало
Ланцюга бог має,
Аж тут рак до него лізе
І його вітає:-
«Здоров, царю Соломоне!
З моря підіймайся:
Дно побачити морськеє
Ти не сподівайся.
Двадцять літ жию я в морі
І донизу йду я,
Но дна моря не дістати,
Поки не умру я.
Може, ти і дна достанеш,
Як ланцюг урветься,
Но вже світу повидати
Більше не прийдеться!.»
І не зміряв він і моря,
Як не зміряв неба,
І пізнав він, що тих річів
Міряти не треба.
XXII
Но не так-то швидко, люде,
Теє все робилось,
Як писалось на папері,
Як нам говорилось.