XI
Ізробився з него бусель,
Да все розум має,
І чи добрі, чи злі люде -
Добре розважає.
І подякувати вміє,
Да й наробить горя.
Раз весною прилетіли
Буслі із-за моря.
Прилетіли і літали,
Місця добирали
І на клунях двох сусідів
Гнізда збудували.
Їден добре прийняв гостей,
Нічого казати.
В него любенько ходили
Буслі коло хати.
А у другого всі діти
З клуні не злізали,
Горобців в гнізді шукали,
Яйця зачіпали.
І найшов сердитий бусель
До гороху стежку.
В темну нічку приніс з поля
3 вогнем головешку.
І до рання, ще до світа,
Все вогнем там сіло.
А у доброго сусіда
Було інше діло.
Там в ту пору приніс бусель
Калиточку злота!
От така-то, добрі люде,
З буслями робота!
XII
А тим часом люде стали
Штуків добирати
І усюди коло ставу
Млини будувати.
І на диво збудували!
Воду лиш пускають-
Вода б'ється об колеса,
Колеса кружляють.
І зубами веретено
Колесо хватає,
Веретено, як на жорнах,
Камінь обертає.
А на верха й кіш готовий.
Хлопче, не журися,
Тілько всипав - склади руки
Та муки дивися.
Вода скрупить, вода змеле,
Вода зшеретує.
Сходьтесь, люде, і меліте,
Вода не коштує!
Так воно-то, люде добрі,
Та не так ведеться,
І за мірою і грішми
Мельник всюди пнеться.
Да тепер іще нічого,
Хоть мірчук збирають,
Але видно, що ще трохи
Бога в серці мають.
А спочатку ... не дай боже,
Як вони збирали -
Не десяту, як ведеться,
А четверту брали.
XIІІ
І дочувся Христос-господь,
Думоньку гадає,
Взяв з собою Петра-Павла,
Млини оглядає.
І де прийде - утішає
Бідную громаду.
І мельника научає,
Дає добру раду.
І задумав їден мельник
Бога налякати.
Щоб не дати свого злого
Млина оглядати.
Лиш не бога ошукати,
Господь знає теє,
І все наше господь знає,
Добреє і злеє.
Тілько господь з Петром-Павлом
Став на міст ступати,
Аж став мельник із-під моста
Як медвідь ревати.
«Рева й же ти, чоловіче! -
Господь йому каже,-
А у млині замість тебе
Нечистий заляже».
І той мельник ізмінився,
І медведем стався.
І на задніх тілько лапах
Людський знак остався.
А в млині його чортяки
Тютюн сушать, стелють,
І, як північ наступає,
На табаку мелють.
ХІV
Господь ходить в білім світі,
Іде коло ставу,
Аж чоловік на вершині,
Скошує отаву.
І що скосить - його жінка
Й діти забирають.
І відносять на горбочок,
Буду накривають.
І та буда незнати-що,
Людям сміх казати -
Блекотянії підпори,
Лободині лати...
«Що ти робиш? - господь каже.-
Помагай-бі, батьку!»
«А що ж роблю? та же бачиш,
Що будую хатку».
«Бійся бога, чоловічеі -
Став господь казати.-
Як ти будеш в сії хаті
Зиму зимувати?»
«Мені на зиму не треба,
Я і сю покину,
Тілько місяць маю жити,
Через місяць згину».
«Як же ж жінка твоя й діти?» -
Став господь питати.
«А я знаю? Може, підуть
До чужої хати».
І здихнув господь, і каже:
«Недобрії люде! ..
Не будете же ви знати,
Коли смерть вам буде...»
І сказав бог - віддалився,
Ходить понад ставом,
І от сонце спочиває,
Смеркне незабаром.
ХV
Розляглися скрізь тумани,
Закотилось сонце!
І приходить в село господь
Під їдно віконце.
І поглянув господь в хату.
В хаті - як годиться.
Не димить убога скалка,
Каганець блищиться.
Сам хазяїн кінець стола
Сидить, в кармазині,
А сусід стоїть, бідняка,
В сірії свитині.
Бідний плаче і ридає,
Багач, ні словечка.
Межи ними, як той каже,
Була суперечка.