На ремені через плечі
Ліра під полою,
І торбина коло него
З жовтою смолою.
Шмаття чисте, хоч на него
Прядяно і грубо.
Куди глянеш - хоч убогий,
А дивитись любо.
Сам старий, як голуб сивий,
Літ сімдесят буде,
Борода широка сива
Сходить аж на груди.
Чоло ясне, твар черствая,
Ще в нім краска грає,
Ніби в небі як під вечір
Сонечко згасає.
Лиш сліпий він, невидющий,
І очей не має;
І як сплили його очі,
Лиш бог їдей знає.
Коло него стоїть разом
Літ семи дівчина,
Вона старця цього водить,
Бідна сиротина.
Вона водить, із ним ходить,
Його шапку носить
І в набожних перехожих
Милосердя просить.
Вона дбає за старого,
Старий за ню дбає
І як рідную дитину
Людяно вбирає.
На ній біла нова свитка,
Крамна спідничина,
Фартушок крамний, чорненький,
Біла сорочина.
Коралики з образочком
Шию обвивають,
І червонії кісники
Коси уплітають.
Сама мила, невеличка,
І очі сивенькі,
Коси довгії русяві,
Личенька повненькі.
* * *
Стоять діди край притвору,
Служба закінчилась,
І високая дзвіниця
Дзвонами залилась.
Вийшов архирей, поїхав.
Пани розійшлися.
Коло старців тілько прості
Люде осталися.
Осталися прості люди,
Старців обділили
І лірника запинили,
Кругом обступили.
Обступили і просили
Думу їм заграти.
І зачали в його шапку
Мідяки кидати.
І взяла за руку старця
Дівчинонька мила,
І на камінь край дзвіниці
Стиха посадила.
І дід сів, настроїв ліру
І зачав співати,
Зачав співи їм співати
І на ліру грати.
1. ПОЧАТОК СВІТУ
І
До початку сего світа,
Ще до чоловіка,
На престолі бог великий
Жив із-перед віка.
І престолом було небо,
Невидиме нами.
І то небо в нас, хрещених,
Зветься небесами.
Під ним друге було небо,
Що зоветься раєм;
І коли воно почалось,
Того ми не знаєм.
Тілько знаєм, що в тім небі
Ангели літали
І святії пісні богу
День і ніч співали.
І Сатанаїл-архангел
Був їх старшиною
І у бога називався
Правою рукою.
Все він відав, всім він радив,
Всім розпоряджався,
І рай цілий його власним
Небом називався.
А під раєм, його небом,
Наше небо було,
Но по нему ані разу
Сонце, не мигнуло.
Лиш по нему чорні хмари
Громом розривало,
А під ними тьма стояла
Й море клекотало.
II
І задумав бог і наше
Небо освітити,
І під небом нашу землю
Грішну сотворити.
І приходить він до раю,
Взяв Сатанаїла,
І пішов під синє небо,
Де бездна кипіла.
Синє небо туманіло,
Вітри бушували,
І під небом чорні хмари,
Громи розривали.
Все чорніло і темніло ...
Аж бог появився! -
Розійшлися чорні хмари,
І грім запинився.
Засиніло небо наше,
Сонце засіяло.
Стало тихо, лиш глибоко
Море клекотало.
І зійшов господь над море-
Море утихає;
І Сатанаїла в бездну
Господь посилає.
Посилає його в бездну
Піску жменю взяти,
Щоб на морі, як на камні,
Землю збудувати.
«І як вложиш,-господь каже,-
Руку у безодню,
Скажи: беру тебе, земле,
На славу господню».
І пішов він попід море,
Ходить, розважає:
« А ну, й себе пом'яну я!
Хто теє пізнає?!»
III