Лис Микита

Став я думать, міркувати,
Як тут господарювати,-
Та мій Вовк мов оцапів:
Перший полоть хап зубами!
Рве, куса, гризе без тями -
Став, і їв, і, знай, сопів.

«Ну,- гадаю,- їж, небоже!
Та для мене се негоже».
Я беруся до ковбас.
З жердки легко їх здіймаю,
Крізь віконце викидаю,
Поки всіх отак не стряс.

А за ними й сам в віконце
Вискочив та й ну чимскорше
Всі на шию надівать.
Навантажив, як коралі,
Та й до лісу далі, далі,
Скарб у яму щоб сховать.

Скарб у яму заховавши,
Спокійненько поснідавши,
До спіжарні знов біжу.
Прибігаю: Вовк ще голить!
Не доївши, кинув полоть,
З смальцем розпочав діжу.

«Вовче,- шепчу,- час до гаю!
З церкви люди вже вертають,-
Щоб нас тут хто не застав!»
Вовк, почувши се, зжахнувся,
В дірку прожогом метнувся,
Та вже ледве шию впхав!

Бачиш - повний був, мов бочка!
Став у дірці, тілько очка
Витріщив, немов баньки.
Страх відняв у нього мову…
Я ж кричу: «Чого став знову?
Ну, якої бідоньки?»

Вовк не тямить вже, що діє!
Пхаєсь в дірку, аж потіє,
Та дармий його весь труд.
Далі з лютої розпуки
Заламав передні руки:
«Лисе,- каже,- згину тут!»

«Вовче,- кажу,- чи здурів ти,
Чи від смальцю оп'янів ти?
Вилізай, пора нам в гай!» -
«Ой, не можу, мій Лисуню!
Бачиш, пуза не просуну!
Ой Микито, помагай!»

Ну, скажи ти сам, Бабаю:
Що я тут чинити маю,
Як драбузі помогти?
Лишу Вовка - може згинуть.
Ліпше, думаю, не кинуть,
Але до попа піти.

Попросить по добрій воли,
Щоб дав пилки і позволив
Більшу вирізать діру.
Здумавши сю річ штудерну,
Мовлю Вовку: «Жди, я верну!»
І в попівство просто дру.

Піп був власне у покою:
В пообідньому настрою
Люльку, ходячи, курив.
У вікно я заглядаю,
Лапою шкряб-шкряб, благаю,
Щоб вікно він створив.

Піп поглянув, підбігає…
«Лис у вікна заглядає!
Гей, ловіть його! Біжіть!»
Я й незчувся, а за мною
Слуги, служниці юрбою,-
От я духом через пліт.

Крик за мною, як в гамарні…
А я просто до спіжарні
Та й сховався під поміст.
Тут погоня надлітає:
«Де він? Де той Лис? - питає.-
Показав нам тільки хвіст!»

Втім зирнули, а з віконця
Вовк Неситий проти сонця
Визирає! «А, ти тут?
Ой, нещасная головка!
Таж се Вовк! А бийте ж Вовка!
Тут йому зробіть капут!»

Вовк їх там не дожидався,
А в спіжарню заховався,
При саміських дверях став.
От вони як створили,
То Неситий скік в тій хвили -
З сеї шпарки скористав.

Та дістав там з дивовижі
Скілька буків через крижі,
Так що ледве в ліс доліз,
І про справу сю немилу
Заразісінько Бурмилу
Він на мене скаргу вніс.

Хоч сам винен за лакомство,
А на мене віроломство,
Злобу й зраду наклепав.
Ну, а, думаєш, Медвідь
Розібрав усе як слід,
По закону поступав?

Де тобі? Суддя той ласий,
Як дізнався про ковбаси,
Що я з трудом розстарав,
Як ревне на мене туго:
«Зараз все віддай, злодюго!
Будеш ти ковбаси крав?»

«Ти й віддав?» - Бабай питає.
«Що ж було робить, Бабає?
Адже ж хтів відтяти хвіст!
Та щоб всі віддать - а дзуськи!
Штири дав йому тонюські,
А собі лишив ще шість.

От Медвідь так судить справу:
«За побої, за неславу,
Вовче, маєш ковбасу!
Решту я з'їм. Ти ж, Микито,
Рад будь, що тебе не бито!
Марш, бо кості рознесу!»

Так-то нас судив Бурмило!
Гірко се мене вшпилило!
Я присяг на царський хвіст:
«Як його дістану в руки,
То за всі ті подлі штуки
Він тяженько відповість».

Надоспіла і вечеря;
З пір'ям пряжена тетеря -
Всім досить її було.
Як гарненько поживились,
Де про що розговорились
Та й пішли собі в стебло.

А як рано повставали,
То гарненько поснідали:
Їли сало з часником,
Потім гусячу потравку,
Закусили ж сю приправку
Ще копченим судаком.

Отоді Микита вбрався
До дороги й так прощався
З господинею й дітьми:
«Люба жінко, будь здорова!
Час іти мені до Львова,
Тож ключі усі прийми!

Наглядай як слід в коморі,
Бо ті миші красти скорі,-
А про мене не журись!
Хоч тепер на нас цар лютий,
Але легко може бути,
Що всміхнеться ще колись.

А ви, дітки, не пустуйте,
Поза домом не гарцюйте,
Мамі збитків не творіть!
Глянь-но, стрику, що за звірик
Отой Міцько! Хто повірить,
Що йому ще тільки рік!»

І дітей поцілувавши,
Жінці в вухо пошептавши,
Що там ще сказати мав,
Лис Микита, мов у гості,
В Львів, назустріч царській злости
Враз з Бабаєм почвалав.