Іван Франко
ЛИС МИКИТА
Пісня перша
Надійшла весна прекрасна,Многоцвітна, тепла, ясна,Мов дівчина у вінку;Ожили луги, діброви,Повно гамору, розмовиІ пісень в чагарнику.
Лев, що цар є над звірами,Пише листи з печатками,Розсилає на весь світ:«Час настав великих зборів!Най зійдесь до царських дворівШвидко весь звірячий рід».
Ось ідуть вони юрбами,Мов на відпуст з корогвами —Все, що виє, гавка, квака;Лиш один мов і не чує,В своїм замку, знай, ночує —Лис Микита, гайдамака.
Ой, недаром він ховаєсь!Знать, сумління обзиваєсь:«Кривдив ти звірячий люд!»Тим часом в своїй столиціЦар засів поруч цариці,Щоб творити звірам суд.
Перший вийшов Вовк Неситий.«Царю, – каже, – від МикитиВже мені хоч пропадать!Діток моїх б’є, кусає,А Вовчицю обмовляєТак, що й сором повідать!
А й мене – хіба ж то чесно? —Як він хитро і облесноМало в гріб раз не ввігнав!Се було ще того разу,Як я з царського указуМировим суддею став.
От до мене вбіг Микита:«Вовче, справа знаменита!Штири барани ось тут.Їм лишилася по батькуГарна частка поля в спадку,І на твій здаються суд.
Бачиш, почали свариться,Ані руш їм поділиться —Геометри в них нема.Я веду їх в сюю нетру:Будь їм ти за геометру, —Праця буде недарма».
Втішивсь я – нема що крити.Бачте, баранів миритиДуже я люблю над все:Як зроблю їм справу в поли,То вам жаден з них ніколиВже рекурсу не внесе.
От я швидко збираюся,З баранами вітаюся —Хлопці повні, як стручки!«Ну-бо, хлопці, поспішімо,На той спорний грунт ходімо!Маєте пальки, дрючки?»
«Все є, – кажуть, – все готове!»Вийшли в поле Баранове,Стали мірять – ні, не йде!Тут замного, там замало,Вшир не хочуть, вздовж не стало,Бо тут ліпше, там худе.
Далі каже Лис Микита:«Тут одна лиш стежка битаВас до правди заведе.Вовче, стань на середині,A з них кождий в сій хвилиніНа ріг ниви най іде.
Станьте й стійте там спокійно,Кождий уважай подвійно!Як я крикну: раз, два, три! —То з вас кождий без уговкуЯкнайшвидше к пану ВовкуЩо є сили просто дри!
Хто найшвидше дочвалає,Вовка з місця геть зіпхає,Матиме найбільшу часть.Зрозуміли?» – «Зрозуміли!» —«Ну, ставайте ж, і до цілиНай вам бог добігти дасть!»
Всередині став я радий,Не доміркувався зради,А Микита на межиАж у собі радість тисне —Як не гаркне, як не свисне:«Раз-два-три! А враз біжи!»
Ледве крикнув Лис Микита —Гей, як рушили з копитаБарани у той сам час!А як збилися докупи,То, вам наче штири ступи,В мене гопнули нараз.
Штири барани відразуМої кості на логазу,Бачилося, потовкли;Я лиш зіпнув, закрутивсяТа й на землю покотився,Очі кров’ю заплили.
Та прокляті бараниськаНе вважають, що смерть близька,Що зомлілий я лежу:Сей рогами звідси пхає,Той в противний бік штовхає,Щоб посунути межу.
Довго ще так правувались,Щохвилини розбігалисьТа й рогами в мене бух!А Микита, той собака,Реготавсь, аж лазив рака,Що так з мене перли дух.
І були б за нюх табакиТам на вічну ганьбу такиВовка вбили барани,Та, дав бог, моя ВовчицяТам надбігла подивиться, —Аж тоді втекли вони».
Хоч як жалібно сю повість,Мов сумную дужу новість,Вовк цареві голосив,То цариця хихоталась,Та й цар, щоб не знявся галас,Ледве в собі сміх душив.
Гектор, Цуцик, неборака,Став на лапки та й балака:«Царю, страже наших прав!Ковбаси я мав шматочокТа й сховав її в куточок, —Лис і тую в мене вкрав!»
Кіт Мурлика скочив жваво:«Бач, яке собаче право!Ковбаса була моя!Що Лис злодій, я не спорю,Але ковбасу в ту поруВ ковалихи викрав я!»
«Чиста правда, що й казати, —Рись почав так промовляти, —Лис Микита злодій є.Він сумління, честь і віруЗа дриглі, горівки міруБез вагання продає.
Таж то нехрист, таж то Юда!Патріот – у нього злуда!Хто ж добра б від нього ждав?Знаю я його натуру!Він царя б жидам на шкуруЗа свинини фунт продав.
Заяць ось – душа спасенна,Як жиє, ні в ніч, ні денноЗла нікому не хотів.Ну, пішов він до Микити,Той, бач, мав його навчитиТропарів і кондаків.
Ой, гірка була наука!Лис відразу взявсь до бука, —А прийшли на п’ятий глас,Він струснув Зайця, мов грушу;Був би витряс з нього й душу,Якби я його не спас».
~ 1 ~