Аж ось виступив до трону,Щоб взять Лиса в оборону,Стрий його, Борсук Бабай.«Добре то старі казали:Жди від ворога похвали!Що тут наплели, гай, гай!
І не сором вам, Неситий,Власну ганьбу розносити,Відгрівати давню пліснь?А ви краще б нагадали,Як ви з Лисом вандрували, —То правдива, свіжа піснь.
Вірним другом був Микита,Але ваша злість неситаЗлом платить найліпшу річ.Раз ото степами йшли ви,Голод мучив вас страшливий,Хоч коліна власні їж!
Аж тут чути: «Гатьта! Вісьта!»Їде шляхом хлоп до містаЗ рибою на торг, мабуть.«Гей, – Лис каже, – мисль щаслива!Брате, буде нам пожива,Лиш гляди та мудрий будь!»
Скочив Лис з одного маху,Бач, і впав посеред шляху,Мов здохлий, простяг лапки.І лежить отак простертий —Він же ж міг пожити смертиВід мужицької руки!
Хлоп над’їхав – що за диво!З воза зліз, за камінь живо,Щоб його добити там.Далі бачить – він не диха!«От мій зиск, – промовив стиха, —На клапаню буде блам».
Взяв Микиту за хвостинуТа й на віз між рибу кинув,Сів і їде в божий час.А Микита, той проноза,Ну ж метати риби з воза,В кадці лиш лишився квас.
Риб не стало, Лис мій в ноги!Здибав Вовка край дороги, —Той остатню Щуку мне.«Ну-бо, брате Миколайку,Ти лишив для мене пайку?Погодуй тепер мене!»
«О, – говорить Вовк Неситий, —Осьде пай твій знаменитий!На, смакуй, та не вдавись!»І – зміркуй безодню злості! —Дав йому лиш самі остіЗ риб, що вкрав так сміло Лис!
А для Зайця річ нелюба,Що надрав учитель чуба?Ніби нас не драли всіх?Хто ж то бачив, щоб наукаЙшла до голови без бука?Се розмазувать – лиш сміх.
А той Цуцик, Гектор куций,Сам спіймавсь на своїй штуці!Кіт Мурлика нам сказав:«Ковбасу ту знакомиту,За що скаржить він Микиту,Сам він у Мурлики вкрав.
Мій братанок – муж побожний.Всякий проступок безбожнийЄ для нього наче хрін.Ось вже цілий рік минає,Як твердий все піст тримає,Не бере в рот м’яса він.
Я вже сам не раз журився,Що так голодом зморився…» —Тут урвав нараз Бабай, —Бач, кумпанія чималаБог зна звідки причвалалаЗ криком, шумом в царський гай.
Старий Півень перед веде,За ним по два у ряд іде,Носять мари на плечах:А на марах Курка лежить,За марами весь рід біжить —Плач і лемент, ох і ах!
Півень перед троном царськимКрикнув тенором лицарським:«Милосердя, царю мій!Вся надія наша вбита!А убійця – Лис Микита!Най нас суд розсудить твій.
Ми в монастирі святомуПроживали й зла нікомуНе чинили. Та не разБачив я, що попід брамиЛис мишкує, – все за намиСвоїм хижим оком пас.
Я сі штуки добре знаю,Своїм дітям повідаю:«Стережіться, крий вас біг!В ліс мені не вибігати,Бо там ворог наш зубатий,Він життя вас збавить всіх.»
Аж тут раз стук-стук до брами:В волосянці перед намиСтав Микита, як монах,Повітав нас благодаттюІ з цісарською печаттюЛист отвертий мав в руках.
«Ось вам, – каже, – лист безпеки!Каже цар, щоб відтеперкиМіж звірами був спокій,Щоб братався Вовк з ВівцямиІ щоб я навіки з вамиБув як друг, як брат, як свій!
Бач, пустинником я ставсяІ від м’яса відцурався,Їм лиш зілля й дикий мід.Мир вам, діти! Жийте з богом!»І, вклонившись за порогом,Він пішов собі у світ.
«Ну, – тут дітям я говорю, —Воля, діти! Можна з дворуНам по стернях погулять!»Радість, втіха, спів між нами!Всі ми рушили до брами, —Та не всім прийшлось вертать.
Лиш ми вийшли, – гульк, з укриттяЯк не скочить Лис МикитаТа й хахап мою дочку!Я як крикну: «Кукареко!»Але він вже був далеко,Вже сховався у ліску.
Я кричу, мов в дзвони дзвоню…Вірні пси за ним в погонюКинулись – та, боже мій! —Принесли лиш труп бездушний!..Так той злодій непослушнийЗневажає наказ твій!»
Цар сказав: «А що, Бабає?Дуже острий піст тримаєТвій братанок! Бачиш сам,Як то він спасає душу!Ні, кінець зробити мушуВсім подібним хапунам!»
І Медведя зве, Бурмила:«Як тобі в нас ласка мила,Друже, меч свій прив’яжи,Йдти до Лиса, – най, мосьпане,Зараз тут на суд мій стане, —Строго-строго накажи!