А вважай на ту падлюку,Щоб не вдрав яку він штуку,Бо то, брате, хитрий звір!» —«Що, мене б він смів дурити?»Закричав Медвідь сердитийТа й потяг в Микитин двір.
Пісня друга
Гей, хто в лісі не буває,Той не бачив, той не знає,Як Микита Лис жиє.Лисовичі – славний замок.Не один там хід і ґанок,Ям, скриток чимало є.
Лис Микита в своїй будіСпочива собі по труді,Аж нараз почув: стук, стук!Глянув – ой, небесна сило!Аж се сам Медвідь Бурмило,А в руках страшенний бук.
«Гей, Микито! Де він, ланець?Вилізай! Ось я, післанецьВід саміського царя!Наробив ти зла багато,Злий на тебе Лев, наш тато, —То й спокутувать пора!
Кличе цар тебе на суд:«Най мені явиться тутЛис Микита, гайдамака!А не хоче йти в мій двір, —На тортури, під топір!Най пропаде, мов собака!»
Лис Микита зчулив вуха,Коло брами пильно слухаТих грізних медвежих слів.«Ех, – гадає, – що б зробити,Сього дурня раз провчити,Щоб так гордо не ревів!»
Хитро в шпарку зазирає,Чи де засідки немає?Але ні, Бурмило сам!Ну, тоді він вийшов сміло,Втіхою лице горіло:«Вуйку, ах, вітайте ж нам!
Вуйку, ви ж се? Бійтесь бога!Так далекая дорога,А такий надворі сквар!Ви втомились, ви без духа,Піт вам скрізь тече з кожуха!Що ж то, наш вельможний цар
Інших вже послів не має,Що найліпших посилає,На найстарших труд валить? —Ну, подвійно рад я тому,Що хоч раз до мого домуГість так чесний загостить.
Суд для мене – з маслом каша!Знаю-бо, що мудра вашаРада захистить мене.А як ви за мене словоСкажете, то все готово,Царський гнів тяжкий мине.
Вуйку, ми ж одного роду!З вами я в огонь і в воду!Лиш сю нічку ще заждіть!Гляньте, небо замрячене,Ви втомилися, а в мене —Вибачте – болить живіт».
«А се що тобі, небоже?» —«Ох, вуйцуню, страх негоже!Я ж пустинник, то й не слідМ’яса їсти. Ось я мушу,Щоб не брать гріха на душу,Ссати той обридлий мід».
«Мід? – аж крикнув пан Бурмило. —Мід обридлий? Божа сило!Я ж за мід би й душу дав!Де він? Де його купуєш?Як мене ним утрактуєш,Вір – не будеш напікав».
«Вуйку, —каже Лис, —се жарти!»«Жарти? Дай лиш зо три кварти,То й присягою скріплю!Мід – се райський корм чудовий!Все за мід я дать готовий,Над усе я мід люблю!»
«Га, як так, мій вуйку милий,То ходім! Хоч в мене силиДуже мало – що робить!Розказ твій – то голос з неба.Для так чесних гостей требаСил, здоровля не щадить.
Недалеко тут – ось тількиБуде відси зо чверть мильки —Є багатий хлоп Охрім.В нього меду тьма безбожна,Що не то що їсти можна,Але хоч купайся в нім!»
«Ой! – зітхнув Медвідь Бурмило. —Аж на серці замлоїло!Ну, Микито, ну, біжім!»Сонце сіло вже за гори,Як добігли до обори,Де багатий жив Охрім.
На землі там, близь города,З дуба грубая колодаБовваніла. Майстер ГриньХтів поздовж її лупати,То й почав з кінця вже гнатиЗдоровенний в щілку клин.
З на дві п’яді вже отвертаЩіль була; колода впертаПро тото не трісла ще,Лиш від клина заскрипіла,Ніби зуби заціпила,Прохрипівши: «Ов, пече!»
«Вуйку! – шепче Лис Микита. —Ось колода ся відкрита —Ти пощупай їй під бік!Хоч крива вона та сіра,Та в ній меду, що не міра,Відси й я не раз волік.
Глянь, вже темно по долині.Хлоп давно лежить в перині,Тож нічого ти не бійсь!Їж досхочу в ім’я боже!Я постою на сторожі…Ну лиш, сміло в шпарку лізь!»
«Спасибіг тобі, небоже! —Рік Бурмило. – Стій, щоб, може,Не надліз який злий дух!Ой, вже чую запах меду!Ти, небоже, стань спереду,На до рук отсей обух!»
І за сим Медвідь БурмилоЛапи, голову й карчилоВ ту широку щіль запхав;Лис тим часом трах! обухомКлин із дуба вибив духом,І Бурмила дуб спіймав.
«У! – сказав дуб. – Є ще сила!»Гей, як вхопить він Бурмила,Аж стріщав у нього лоб.«Вуйку! – крикнув Лис Микита, —Правда, шпарка знаменита!Знав, де мід ховати, хлоп».
А Медведя заціпило!Стогне, сапа мій Бурмило,Але дуб трима й трима.Шарпнув вуйко зо три рази,Затріщали лапи й в’язи,Але вирвати – дарма!
«Вуйку, – каже Лис, – як чую,Дуже вам медок смакує,Та, мабуть, вас муха тне.Їжте ж, але міру майте,Бо, як об’їстеся, знайте:Мід вам пупом поплине».