Грізно цар ревів і тупав,Був би Лиса з кістьми схрупав,Якби мав його в руках.Аж як гнів пройшов безмірний,Виступив Бабай покірнийІ сказав при двораках:
«Царю, явна річ, не скрита:Вольний є козак Микита,Право ж каже тричі зватьВинного на суд твій, пане.Аж як третій раз не стане,Суд заочний видавать.
Що в тім правди чи неправди,Що про нього клеплють завжди,В те не входжу, – та для всіхРівне право! Тож пошли тиІ мене ще до Микити,Чей, прийде до твоїх ніг».
Цар махнув лиш головою,Дав знак згоди булавою,Та ні слова не сказав;А Бабай як стій зібрався,У дорозі поспішався,В Лисовичах на ніч став.
Пісня четверта
Лис собі в вечірню поруЗ діточками коло дворуРозмовляючи гуляв,Аж тут голос у дібровіОбізвався: «А, здорові!Ось до вас я причвалав!»
«Ах, Бабай! Чи ти се, стрику?Ну, мабуть, якусь великуНовину несеш до нас!Ти втомився? Ти сумуєш,Ну, до хати! Заночуєш,То й балакать буде час».
Всі гарненько привітались,Про здоров’я розпитались,Випив вишнячку Бабай.Сів на приспі, віддихає, —Лис про царський двір питає:«Ну, балакай, не зітхай!»
«Гей, синашу, схаменися, —Так сказав Бабай до Лиса, —Що за збитки робиш ти?За що ти з післанців кпишся?Чи направду ти боїшсяНа той царський суд іти?
Я ж гадаю, синку милий,Що ти зможеш в одній хвилиВорогам заткати рот.Адже всі їх глупі мізкиПроти твого стоють тріски!Отакий то весь народ!»
«Правду кажеш, любий стрику, —Рік Микита, – і великуТи охоту в мні підвів.Що ж, піду! Най всі побачуть!Хто сміється, ті заплачуть.Цар на ласку змінить гнів!
Хоч там цар на мене лютий,Та він знає, що в мінутиНебезпечні, в чорний деньВсі торочать не до ладу,Але дати мудру радуВміє тільки Лис оден».
І ввійшли оба в світлицю,Привітав Бабай Лисицю,Всі засіли край стола.Лисенята Міцько й МінаПовлазили на коліна —Живо гутірка пішла.
«Дуже лютий цар, Бабаю? —Рік Микита. – Знаю, знаю,Жаль йому медвежих мук!Та в нас був старий рахунок, —Довго ждав я на трафунок,Щоб дістать його до рук.
Тому літ ще небагато,Як Бурмила Лев, наш тато,Губернатором зробивНа підгірські наші бори,Щоб звірячі справи й спориВсі по правді він судив.
Оттоді-то Вовк НеситийНапосівсь мене здушити,А з Бурмилом змову мав;І на суд губерніальнийЗа мій помисл геніальнийПерший раз мене позвав.
Що за помисл? Слухай, друже!З Вовком раз, голодні дуже,На поживу вийшли ми.День. У церкві дзвін десь дзвонить, —Та нас голод з лісу гонитьСеред лютої зими.
До села йдем осторожно,Нюхаємо, де би можноЧим масненьким поснідать, —Аж тут сала, м’яса запахНе лиш в носі, а аж в лапахЗакрутив нам – хоч тут сядь!
Тії пахощі нас гарніДо попівської спіжарні,Мов по нитці, довели.Стали ми довкола нюхать,Чи безпечно всюди – слухать,Аж віконце ми знайшли.
Страх тісне було віконце.«Лізем, Вовче?» – «Лізем конче! —Каже Вовк, – Ти перший лізь!Глянь, чи де нема заліза!За тобою й я полізу —(Так Вовк каже) – лізь, не бійсь!»
Я проліз досить вигідно,Роздивився. «Лізь свобідно!» —Так до Вовка я сказав.Він голодний був, тоненький,Ну, та в отвір той вузенькийЛедве тулуб свій пропхав.
А в спіжарні – боже кріпкий!Світ затьмився нам до дрібки,Стільки там добра для нас:М’яса, сала, вуженини,Штири пілті солониниІ довжезний ряд ковбас.
Став я думать, міркувати,Як тут господарювати, —Та мій Вовк мов оцапів:Перший полоть хап зубами!Рве, куса, гризе без тями —Став, і їв, і, знай, сопів.
«Ну, – гадаю, – їж, небоже!Та для мене се негоже».Я беруся до ковбас.З жердки легко їх здіймаю,Крізь віконце викидаю,Поки всіх отак не стряс.
А за ними й сам в віконцеВискочив та й ну чимскоршеВсі на шию надівать.Навантажив, як коралі,Та й до лісу далі, далі,Скарб у яму щоб сховать.
Скарб у яму заховавши,Спокійненько поснідавши,До спіжарні знов біжу.Прибігаю: Вовк ще голить!Не доївши, кинув полоть,З смальцем розпочав діжу.