Керівник спецвідділу МВС у Закарпатській області
полковник
Лілові туфлі
Ріка за вербником курилася сивим туманцем. Тягло запахом риби. Гумовий плащ самотнього рибалки лаково блищав росою. Набережною поспішав люд на недільну службу. Коли він теж зважився підійти до церковної брами, сонце вже пронизало крони і сіяло по двору благодатне ранньоосіннє тепло. Рядочок вірників, що не вміщалися всередині, врочисто виводив під огорожею: «Всякую нині, нині жительськую запиши печаль…»
Заколисаний гармонією співу і розважливим речитативом молодого священика, він аж забувся, прикипів до стовбура липи, прислухаючись до свого душевного строю, чекаючи, як усі, подальшого перебігу ритуалу. Йому подобалась ця зворушлива мішанина російської, української і церковнослов'янської — слова ніби підсвічувалися давньою мудрістю. Подобалися вбрані святочно люди, об'єднані просвітленням колективної молитви. Трохи осторонь стояла літня нужденна жінка в босоніжках із явно чужої, меншої ноги. Чорні пальці лежали в пожухлій траві. Довкола них ярмаркували червоні жуки-хрестоносці. Священик, що вийшов з кропилом на подвір'я, завбачив візочок зі сплячим немовлям, стишив голос.
Діти безборонно пустували у дворі, весело скрикуючи. Ніхто їх тут не зацитькував. Під кінець літургії на вулицю вибігла дівчинка з рожевим бантом. Запримітила його і скомандувала: «Нахиліться!» Він знітився, але присів навпочіпки. Дівчинка поклала йому руки на плечі і притулила свого лобика до його чола. Вона пахла пташкою. «Я помирувалася. Тепер і ви мирований…» — поважно пояснила і побігла до дитячого гурту. Він устиг помітити олійну плямку на її білому чолі. І мимоволі торкнувся свого, обережно, трепетно, наче до якогось таємничого знаку. І було гарно йому, як ніколи. Але і лячно водночас від незвичного стану — тіло ніби розм'якло, навіть кістки. Очі не мружилися, відпочивали на зеленій траві.
Потім він пив чай на терасі готелю, поглядаючи на ріку. Вітерець легенько куйовдив кущі аронії, обриваючи тоненьку волосінь павутини. Так само легко, обриваючись, снувалися його думки-спогади…
… Тупа студена машинка немилосердно чикрижить голівку, висмикує цілі пасма. Сльози бризкають на коліна. Рученятами намагається перехопити руку тітки в білому, та ляпаси по лиці й потилиці зупиняють його. Потім здирають одяг і кидають хлопчика на бляшаний стіл. Квацяють зеленкою, він пручається, його тримають, стискаючи до синців, намащують сірчаною маззю. Далі надягають кусючі штаненята й сорочину й запихають під таку ж кусючу, пропахлу хлоркою ковдру. Скрізь смердить хлоркою, сечею і прокислою капустою. Він забивається, як цуценя, в шмаття і в гіркому безпросвітну скиглить. Від холоду, від болю і образи.
…Ніч. Місяць залив величезну кімнату олов'яним світлом. Він лежить біля батареї, в якій увесь час щось зітхає і булькає. Боїться розплющити очі, бо в закутках ворушаться кошлаті сині звірі. Чорна рука галузки шкрябає шибку. Діти кашляють і схлипують уві сні. Під дощатою підлогою попискують миші. Страх стискає серце так, що не можна дихати. Він зістрибує на холодну підлогу і прожогом вилітає надвір, біжить до перекинутої бочки, в якій спить великий рудий собака. Залізає в бочку, обнімає пса, тулиться до нього, заривається в його м'якеньку теплу шерсть і засинає.
А вранці його витягують з бочки за вухо, волочать волоком до корпусу і кидають у комірчину на дерев'яну гратчасту решітку. Діти бавляться, а він, як песик, сидить у цій конурі. Коли заглядає хтось із дорослих, він повинен стояти на колінах. Це вже завчено. Після полудня, коли дітей укладають спати, його знову кидають на коліна. Мертвий час на колінах.
…У нього в руці вуглик. Ним він малює щось на стіні. Підходить дебела тітка з металевими зубами. «Що ти робиш?» — питає крижаним голосом. «Малюю собачку», — відповідає він. «Ах, собачку. Та ти сам зараз будеш гавкати». І відбирає вуглик, і пхає йому до рота: «Гризи, гризи, собако, щоб ніколи більше не малював на стінах».
…З алюмінієвої каструлі кожному ляпають в алюмінієву миску варішку каші. І згори підливають смердючого жиру. Всі дружно починають стукати ложками, виїдаючи вариво начисто. А він не їсть. І тоді над ним постає сухоребра тітка і тонким, як гумова пискалка, голосом наказує: «Ану їсти! Ану жерти!» А він ще дужче стискає губи. Гнутою ложкою тітка зачерпує тягучої, слизької каші і плюскає йому на ніс, на чоло, на вуха. Діти дружно сміються.