… Матраци завжди мокрі, аж гнилі. Особливо зранку. Дітей беруть за шкірку і тицяють носами в жовті плями: «Будеш таке робити?»
І було слово. І перше слово було «писок». Але воно найчастіше звучало з іншими словами: «Стули писок», «Помий писок», «Не пхай писок»… Ці слова звучали скрізь — у їдальні, в спальні, на дворі. Бо всюди були їхні набридливі малі сопливі писки, які постійно щось просили, питали, рюмсали, жували чи просто відкривалися в подиві.
І зрідка було сіре липке солодке коливо з білими скалками цукру, яке ці писки дуже любили. Мабуть, це була халва. В неділю після обіду її насипали на спільну тарілку, і діти притьма хапали ці крихти. Ховалися по закутках і старанно вилизували солодкі долоньки.
До делікатесів належав і нектар роздертих квіточок, і довгі коричневі кленові лопатки, і кисла травичка «зайчикова капуста». А також горіхи. Але їх було немилосердно мало, як і всього смачного. Під колючими очима сторожа горіхи вони збирали у відро. А коли все витереблювали під лопухами, він кожному діставав із відра по горішку. І кожен хазяйновито брався за діло. Шукав камінець і тверде місце, щоб розколоти свій трофей і поживитися ним. Костяні горіхи не давалися, і саден на руках було більше, ніж тої лакомини.
Вони любили зазирати в темне пахуче нутро сторожки. Там на дротах сушилися яблука, щось рожеве булькало в бутлі і точився зі скрині, висів золотавим туманцем у сутенній кімнаті солодкавий аромат. То пахли жовті волохаті плоди, що, зірвані, набирали там опуклої вощаної стиглості і молитовної запахущості. Бішолмо — називав їх сторож-угорець із колючими вусами-метеликами…
…Але звідки, звідки приходять зараз до нього ці незрозумілі й досі йому слова, ці розбиті друзки видінь, ці обривки запахів?.. І чому він не може згадати імені того хлопчика, що з горішком у кулаці стоїть на порозі металевої будки і зачаровано розглядає золоті плоди бішолмо?..
І була жінка в лілових туфлях. Її не любили тітки, зате любили діти. Вона була такою ж рідкою насолодою, як і халва. З нею було весело. З нею була музика і танці. Сідала за облізле піаніно, вдаряла обома руками — і очі дитячі засвічувалися. Діти бралися за руки і дріботіли колом то в один бік, то в другий. Так вона їх навчила. Коли їй набридало грати, ставала в їх коло і плескала в долоні. Вона завжди посміхалася і не говорила слів «писок», «паскудь», «копил». І гарно пахла. Так, як маленька пляшечка, яку він знайшов на вулиці під перукарнею.
А ще ця жінка носила лілові туфлі з блискучими, як кінське око, ґудзиками. Гострі підбори цокали і дірявили старий лінолеум, і він боявся загаятись, щоб не потрапити під них.
Та одного разу таки це сталося. Після якоїсь святкової веремії, в літнє надвечір'я. Він любив ховатися на задньому дворі, біля озера. Пес купався з ним у тепленькій воді, плесом шурхотіли жуки-плавунці. Після купелі він лежав на траві голим, мружачись до призахідного сонця. І почув м'які кроки, хруст підборів, що вгрузали в млакуватий пісок. Гарний запах випереджав жінку, і він здогадався, що це вона. І чомусь заплющив очі.
Вона стояла над ним і погойдувалась. І зараз до звичного запаху її волосся вплітався ще й той, який чувся від сторожа, коли він був надто гамірливим. Але тьотя-музикантка мовчала. Вона розглядала його здивовано-усміхненими очима.
— Ей ти, маленький пляжнику! Ти що, заснув? Прокидайся.
А він завмер і не кліпав. Тьотя підняла ногу і своїм холодним підбором торкнулася його заціпенілого горобчика. Поворушила туди-сюди несподівано набубнявілий клубочок, муркочучи:
— Ану ховай своє господарство, безсоромнику. Не бачиш — дама перед тобою.
Йому здавалося, що серце вилетить із грудей, як пташка. Сполохано розплющив оченята і побачив жіночі ноги, що струнко здіймалися вгору і губилися в темному мереживі. Не розуміючи, що чинить, він обіруч узяв туфельку і притулився до неї гарячою щокою. Туфля була гладенькою, як яблуко. І сльози його стікали по ній.
— Ей, хлопчику, що ти робиш? Ану відпусти.
Але він не відпускав. Він тримався за туфлю, як за найдорожче, що було в нього у цьому світі. Найдорожче своє після пса і горіхового дерева. Тримався, як тримається потопаючий за дрівце.
Вона вже не сміялася. Схилилася і поклала йому на голову руку. Теплу, лагідну, пахучу долоню. І ніжно запитала:
— Хлопчику, як тебе звати? Як тебе звати?
«Хлопчику, як тебе звати?» — запитував зараз і він себе. І відповідь танула в шумовинні Латориці, розбивалася об камінні бики мосту.
«Ось як буває, Тата. Ти називав мене любимим сином, а я не знаю навіть свого імені. Ти казав, що найважча ноша — це наша пам'ять. А як тоді бути з непам'яттю, котра до того легка й порожня, що навіть не знаєш, як її нести і куди».