Діставшись іншого берега, коти залізли в очеретяні зарості та знову принюхалися, шукаючи запах Річкових котів. Вогнесерд відчував страх Сіросмуга. Кожен м’яз попелястого вояка напружився, поки він видивлявся щось крізь комиш.
— Ми обоє здуріли, — шепнув Сіросмуг. — Ти обіцяв, що я зможу зустрітися із Срібнострумкою біля Чотиридерева, коли захочу. І от ми знову на території Річкового Клану.
— Я знаю, — відповів Вогнесерд. — Але іншого шляху немає. Нам потрібно поговорити з кимось із Річкового Клану. І Срібнострумка підходить для цього краще, ніж будь-хто інший.
Він був насторожі, як і Сіросмуг. Їх оточували запахи Річкових котів, але всі старі. Вогнесерд почувався так, ніби він знову став домашнім котом і оце вперше зайшов до лісу.
Ховаючись за очерет, двійко котів почали йти проти течії. Вогнесерд намагався ступати якомога легше, ледь-ледь торкаючись снігу животиком і ніби переслідуючи здобич. Вояка непокоїло те, як виглядала його вогненно-руда шубка на білому тлі. Запах Річкових котів ставав сильнішим — десь неподалік мав бути їхній табір.
— Ще далеко? — тихо нявкнув він до Сіросмуга.
— Не дуже. Бачиш той острів?
Вони дійшли до місця, де річка огинала землі Громового Клану і ширшала. Неподалік серед заростів комишу виднівся невеличкий острів. Навколо нього росли верболози, їхні довгі гілки були сковані кригою.
— Острів? — спантеличено повторив Вогнесерд. — А що як там річка не замерзла? Вони її перепливають?
— Срібнострумка каже, що там дуже мілко, — пояснив Сіросмуг. — Але я сам ніколи ще не був у таборі.
Берег почав поволі підійматися вбік від заростей комишу. Нагорі все поросло ялівцем і глодом, де-не-де серед снігового покриву виглядали зелені острівці падубу. Між цими кущами та узбережжям був порожній простір, де не могли би сховатися ні коти, ні здобич.
Сіросмуг поповзом рухався вперед. Нарешті він підвів голову, принюхався і схвильовано озирнувся навколо. Раптом, без жодного попередження, сірий вояк відстрибнув від очерету та побіг угору схилом.
Вогнесерд поспішив за ним, ковзаючи лапами на снігу. Добігши до кущів, вони заскочили між гілля й зупинилися, важко дихаючи. Вогнесерд чекав на звук тривоги від патруля, але табір мовчав. Він гепнувся на купу сухого листя і полегшено зітхнув.
— Звідси видно вхід до табору, — сказав Сіросмуг. — Тут я зазвичай чекав на Срібнострумку.
Вогнесерд сподівався, що Річкова войовниця невдовзі з’явиться. Із кожною хвилиною їхні шанси бути викритими зростали. Посунувшись так, щоби добре бачити схил і табір на острові, він уже міг розрізняти силуети котів. Вогнесерд з усіх сил намагався краще роздивитися острів крізь товсте гілля. Але він так і не помітив кицьку, яка проходила повз їхнє укриття, аж поки вона не опинилася за хвіст від них. У зубах кішка тримала маленьку білку, а її погляд був зосереджений на замерзлій землі.
Вогнесерд завмер, готовий у будь-яку мить вистрибнути з кущів, якщо кицька їх помітить. На щастя, подумав він, запах здобичі у неї в зубах перебиває їй запах непроханих гостей із Громового Клану. Раптом Вогнесерд побачив, як четверо котів на чолі з Леопардошубкою — воєводою Річкового Клану — вирушили з табору. Леопардошубка вороже ставилася до Громового Клану. Її патруль натрапив на Вогнесерда і Сіросмуга, коли ті переходили Річкові землі, повертаючись додому після подорожі з Вітряним Кланом. Унаслідок бійки загинув Річковий вояк, і Леопардошубка не могла їм цього пробачити. Якщо вона зараз помітить Вогнесерда із Сіросмугом, то навіть не дасть їм можливості пояснити, що вони забули по цей бік річки.
На їхнє щастя, патруль вирушив у інший бік. «Коти переходили річку до Сонячних Скель, щоб перевірити кордони», — припустив Вогнесерд.
Нарешті з’явилася знайома срібляста постать.
— Срібнострумко! — замурчав Сіросмуг.
Вогнесерд дивився, як Річкова кицька делікатно ступає по льоду до берега. Вона була вельми гарною, із пропорційною мордочкою і гладеньким хутром. Не дивно, що його товариш був такий причарований.
Сіросмуг підвівся на лапи, готуючись вистрибнути до Срібнострумки, коли це з табору їй навздогін вибігли двоє котів. Одного з них — стрункого, димчасто-чорного вояка Чорнокігтя — вони бачили на Зборищі. Менший кіт, напевно, був його новаком.