Сіросмуг підвівся, пригинаючи голову, щоб не зачепитися за гілля.
— Ну, ви тут розмовляйте, а ми зі Срібнострумкою залишимо вас наодинці.
Вогнесерд розкрив рота, щоб щось заперечити: його тривожила перспектива залишитися самому на ворожій території. Та двійко котів уже прослизали в кущі. Сіросмуг лише на мить обернувся.
— О, Вогнесерде, — тихо нявкнув він, — як будеш повертатися, не забудь вивалятися у чомусь пахучому, щоби приховати запах Річкових котів. — Він на мить задумався. — Лисяче лайно підійде.
— Зачекай, Сіросмуже… — Вогнесерд аж підстрибнув, але було пізно. Сіросмуг і Срібнострумка вже пішли.
— Не хвилюйся, — нявкнула Мрячконіжка позаду нього, — не з’їм тебе. Боюся, що знудить.
Вогнесерд повернувся і поглянув у її блакитні очі, які блищали від задоволення.
— Ти Вогнесерд, чи не так? — продовжила королева. — Я бачила тебе на Зборищах. Кажуть, ти колись був кицюнею, — у її голосі чувся холод і ледь прихована підозріливість.
— Так і є, — похмуро визнав Вогнесерд, упізнаючи знайому нотку зневаги від народженої у Клані. — Але тепер я вояк.
Мрячконіжка лизнула лапку і повільно потерла нею одне вухо, не відриваючи погляду від кота.
— Гаразд, — нарешті сказала вона. — Я була під Сонячними Скелями. Що саме ти хочеш знати?
Вогнесерд на мить зупинився, збираючи думки докупи. У нього є один шанс дізнатися правду, тож помилки припуститися не можна.
— Не тягни, — прогарчала Мрячконіжка. — У мене в таборі кошенята самі.
— Це не забере багато часу, — пообіцяв Вогнесерд. — Ти можеш розповісти, як загинув Дубосерд?
— Дубосерд? — Мрячконіжка опустила погляд. Глибоко вдихнувши, вона знову звела очі на Вогнесерда. — Він був моїм батьком, ти знав?
— Ні, не знав, — відповів Вогнесерд. — Мені шкода. Я ніколи його не бачив, але чув, що він був хоробрим вояком.
— Він був найкращим і найхоробрішим, — погодилася Мрячконіжка. — І батько не мав тоді померти. Це був нещасний випадок.
У Вогнесерда пришвидшилося серцебиття. Це саме те, що йому потрібно було дізнатися!
— Ти певна? — запитав він. — Його не вбив інший кіт?
— Він був поранений у бою, але не настільки, щоби хтось міг його вбити, — пронявчала королева. — Після битви ми знайшли тіло батька серед завалів каміння. Наша медикицька сказала, що він загинув від цього.
— Отже, Дубосерд помер не від чужої лапи… — бурмотів Вогнесерд. — Круколап казав правду.
— Що? — сіра кицька насупилася.
— Нічого, — поспіхом нявкнув Вогнесерд. — Нічого особливого. Дякую, Мрячконіжко. Це все, що мені потрібно було дізнатися.
— Ну, як це все...
— Ой, ні, почекай! Є ще дещо. Один із наших котів під час битви почув, як Дубосерд сказав, що жоден кіт Громового Клану не повинен завдати шкоди Каменешубу. Ти знаєш, що твій батько мав на увазі?
Річкова королева помовчала якусь мить, вдивляючись удалину. Тоді вона тріпнула головою, ніби обтрушувалась від води.
— Каменешуб — мій брат, — відповіла вона.
— То Дубосерд і його батько теж, — усвідомив Вогнесерд. — Тому він хотів захистити його від Громових котів?
— Ні! — очі Мрячконіжки спалахнули блакитним вогнем. — Дубосерд ніколи не захищав нас. Він хотів, щоб ми були такими вояками, як він, і принесли славу Кланові.
— Але чому тоді?..
— Не знаю.
***
Вогнесерд намагався пригасити розчарування. Принаймні він дізнався, як Дубосерд насправді загинув. Та все ж його не полишало відчуття, що слова Річкового воєводи про Каменешуба були дуже важливими. Якби ж він тільки міг зрозуміти!
— Моя мама Сіротоня може знати, — раптом нявкнула Мрячконіжка. Вогнесерд повернувся до неї, нашорошивши вуха. — Якщо вона не зможе це пояснити, то ніхто вже не зможе.
— Ти могла би в неї спитати?
— Можливо… — Мрячконіжка поводилася все ще насторожено, але Вогнесерд був упевнений, що її саму зацікавило значення батькових слів. — Та було би краще, якби ти сам із нею поговорив.
Вогнесерд від несподіванки моргнув. Дивно, що кицька сама це запропонувала. Особливо зважаючи на те, як неприязно вона з ним спершу поводилася.
— А можна? — запитав він. — Зараз?
— Ні, — Мрячконіжка завагалась на мить. — Надто ризиковано тобі залишатися тут надовше. Патруль Леопардошубки скоро повернеться. До того ж Сіротоня вже старійшина й рідко коли залишає табір. Доведеться її трохи повмовляти, щоб вона вийшла. Але не переймайся, я вигадаю якусь причину.