— Я все ще не розумію, — нявкнула Сіротоня. — Чому це двоє кошенят опинилися геть самі в лісі серед гололисту? Їхня мати, мабуть, просто навіжена.
Кіт збентежено шубонув клапоть моху своєю масивною передньою лапою:
— Я їх не крав, якщо раптом ти про це подумала.
Довгу-довгу мить Сіротоня пильно на нього дивилася.
— Ні, я про це не думала, — нарешті нявкнула вона. — Але й ти не сказав усієї правди, еге ж?
— Я сказав усе, що тобі треба знати.
— Ні, не сказав! — очі Сіротоні спалахнули люттю. — Як щодо їхньої матері? Я знаю, як це — втрачати кошенят, Дубосерде. І жодній кішці не побажаю такого лиха.
Дубосерд підвів голову і зиркнув на неї. Приглушене гарчання зародилося десь у глибинах його горлянки:
— Їхня матір, певно, з тих волоцюг. Шукати її в таку погоду не найкраща ідея.
— Але Дубосерде…
— Просто подбай про кошенят, прошу тебе! — брунатний кіт підвівся на лапи і рвучко повернувся до виходу з ясел. Та перш ніж вийти, він кинув через плече: — Я принесу тобі свіжини.
Коли Дубосерд пішов, Сіротоня схилила голову до кошенят, облизуючи їх, щоб трохи зігріти. Талий сніг забрав із собою більшість запахів, проте королева досі ще відчувала слабкі пахощі лісу, прілого листя й скутої морозом землі. Та щось було під цими ароматами, щось іще слабше.
Сіротоня спинилася. Вона справді це відчула чи в неї просто розігралася уява? Кішка знову схилила голову, цього разу роззявивши рота, щоб запах кошенят долинув до нюхових залоз на її піднебінні.
Її очі розширились від подиву, і королева втупилася в тіні, що колом обступили ясла. Вона не помилилася. Хутро цих двох сиріт, походження яких Дубосерд відмовився обговорювати, безсумнівно, пахло ворожим Кланом!
Розділ 1
Крижаний вітер жбурляв пригорщі снігу просто в обличчя Вогнесерда, поки той уперто спускався вниз крутосхилом до табору Громового Клану. Зубами він міцно стискав щойно спійману мишу. Білі мухи летіли настільки густо, що важко було розібрати щось далі власного носа.
Від запаху свіжини, що лоскотав ніздрі, у Вогнесерда текла слинка. Він нічого не їв іще з учорашнього вечора: під час гололисту здобич вельми убога. У животі дряпався голод, але Вогнесерд і не думав про те, щоб порушити вояцький правильник: першим їсть Клан.
Холодний сніг обліпив вогняну шубку вояка. Але Вогнесерда зігрівала маленька іскорка гордощів: він пригадував битву, що відбулася всього три дні тому. Громові вояки допомогли Вітряному Клану, коли на нього напали два інші Клани цього лісу. Багатьох котів поранили у тій битві, тож зараз тим, хто досі ще міг полювати, було як ніколи важливо приносити до табору здобич.
Коли Вогнесерд пройшов ялівцевим тунелем, він зачепив гілля над головою і відчув, як холодні пластівці снігу летять йому на голову. Терня, що росло довкола, давало сякий-такий захист від вітру, але на галявині посеред табору було порожньо. Коли залягали настільки глибокі сніги, коти сиділи у своїх кублах, гріючи одне одного. Пощерблені пеньки та гілля повалених дерев тут і там стриміли з-під снігової ковдри. Єдина смуга слідів перетинала терен від новацького кубла до ожинового чагаря, в якому доглядали кошенят. Побачивши сліди, Вогнесерд не зміг не згадати, що тепер у нього не було новака: його учениця Попелапка покалічилась на узбіччі Громошляху.
Пробираючись снігами до середини табору, Вогнесерд кинув мишу на купу свіжини біля куща, за яким у кублі спали вояки.
Купа виглядала жалюгідно малою. Та здобич, яка ще траплялася, була худа і геть миршава — на один зуб для дорослого вояка. Тепер до новолисту не буде жодної тобі жирної мишки, а до новолисту зоставалася ще не одна повня.
Вогнесерд повернувся, готовий знову вирушити на полювання, але його спинив гучний нявкіт позаду:
— Вогнесерде! — з вояцького кубла широким кроком саме виходив воєвода Клану, Тигрокіготь.
Вогнесерд побрів до нього крізь сніги, шанобливо схиливши голову. Він відчув, як погляд бурштинових очей воєводи буквально пропікає його наскрізь. Молодого вояка знову охопила хвиля сумнівів. Тигрокіготь був сильним, шанованим і винятково вправним бійцем, проте Вогнесерд знав, що в його серці загніздилася темрява.
— Більше не йтимеш на полювання, — прогарчав Тигрокіготь, коли Вогнесерд підійшов до нього ближче. — Синьозірка вирішила, що ви із Сіросмугом підете на Зборище.
Вогнесердові вуха радісно смикнулись. Супроводжувати провідника на Зборище, де всі чотири Клани мирно зустрічаються під час повні, було неабиякою честю.