— І він дуже відважно бився, — відзначив Вогнесерд. — Гадаю, час йому стати вояком.
Сіросмуг муркнув — він був не проти.
— Синьозірка вже знає?
— Ще ні. Ти ж виховник Орляколапа. Ти повинен його висунути.
— Але ж мене тут не було.
— Це неважливо, — Вогнесерд штурхнув свого друга. — Ходімо, треба зараз же поговорити із Синьозіркою.
Провідниця Громового Клану, як і більшість вояків, досі сиділа на галяві. Жовтоікла і Попелапка все так само розносили павутину від кровотечі та макові зерна від болю. Ряболиця вивела своїх кошенят назовні — глянути, що відбувається. Тож Хмарко уже сновигав галявиною, діймаючи кожного першого вояка питаннями про битву. Орляколап теж був на галявині. Вогнесерд глянув на новака, який саме вмивався, і з полегшенням відзначив, що його не дуже поранили.
Друзі рушили прямо до Синьозірки. Вогнесерд розповів їй про неабиякі вмілості, які виявив Орляколап, та про його хоробрість у бою.
— Завдяки Орляколапу ми були хоч якось попереджені про напад, — нявкнув він.
— Ми думаємо, пора йому стати вояком, — додав Сіросмуг.
Синьозірка замислено кивнула:
— Я теж так гадаю. Орляколап сьогодні проявив себе з найкращого боку.
Провідниця підвелася, стала посеред котів і голосно мовила:
— Нехай усі коти, здатні спіймати собі здобич, зберуться під Високим Каменем на віче Клану.
Одразу ж на цей клич із ясел вийшла Злотоквітка, за нею із кубла старійшин вилізли Крапохвістка і Дрібновух. Коли вони сіли біля Синьозірки, вона знову озвалася:
— Орляколапе, підійди.
Новак здивовано підвів голову і підійшов до Синьозірки. Вогнесерд бачив, що він нервує й гадки не має, нащо його покликали.
— Орляколапе, сьогодні ти попередив наш Клан про напад, ти хоробро бився проти ворогів, — нявкнула Синьозірка. — Час тобі стати вояком.
Новак роззявив рота від здивування. Коли Синьозірка виголошувала ритуальні слова, він стояв, мов укопаний, але його очі сяяли від щастя.
— Я, Синьозірка, провідниця Громового Клану, закликаю моїх пращурів-вояків глянути на цього новака. Він старанно тренувався, щоб збагнути ваш шляхетний правильник. І ось я ставлю його перед вами вже як дозрілого вояка, — вона пильно глянула своїми блакитними очима на Орляколапа. — Орляколапе, чи клянешся ти невідступно слідувати вояцькому правильнику, захищати й обороняти свій Клан, навіть ціною власного життя?
Орляколап від хвилювання аж затремтів, однак голос його був рівним:
— Клянусь.
— Тоді волею Зоряного Клану я нарікаю тебе твоїм вояцьким іменем. Орляколапе, віднині тебе знатимуть як Орлякошуба. Зоряний Клан поважає твою завбачливість і твою рішучість, ми ж запрошуємо тебе до Громового Клану вже вояком.
Договоривши, Синьозірка підійшла до Орлякошуба і притулилася мордочкою до його похиленої голови. Орлякошуб шанобливо лизнув їй плече, а тоді підійшов до Вогнесерда і Сіросмуга.
Коти здійняли гам, вигукуючи ім’я новоспеченого вояка:
— Орлякошуб! Орлякошуб!
Усі вітали молодого кота, бажаючи йому успіхів. Його мама, Морозошубка, потерлась об нього мордочкою, не приховуючи радощів, якими сяяли її темно-сині очі.
— Сьогодні тобі належить стійкувати[2] самому, — нявкнула Піскошторма, приязно штурхаючи Орлякошуба. — Хвала Зореклану! Принаймні решта Клану виспиться!
Орлякошуба настільки переповнювали почуття, що він навіть не міг як слід відповісти, тож обмежився глибоким, задоволеним муркотінням.
— Д-дякую, Сіросмуже, — затинаючись, сказав він. — І тобі, Вогнесерде.
Вогнесерд відчув такий прилив гордощів від того, що Орлякошуб став вояком, наче він був його учнем. Це трохи приглушувало біль від згадки про Попелапку. Так, вона не стане вояком, але Зоряний Клан приготував їй іншу долю. Тепер, коли церемонія закінчилась, Вогнесерда долала втома. Він уже думав піти до вояцького кубла, коли це запримітив Попелапку, що квапливо шкутильгала до свого брата.
— Орлякошубе! — нявкнула вона, радісно кидаючись на нього й облизуючи йому вуха.
Орлякошуб замуркотів і прищулив вуха, але його очі були стурбовані.
— Ти мала бути зараз зі мною, — промурмотів він, лагідно торкаючись її покаліченої ноги.
— Ні, мені так добре, — впевнено сказала Попелапка. — А тобі доведеться бути вояком за нас обох.
Вогнесерд захоплено глянув на сіру кицьку. Він знав, що Попелапка і справді мала за щастя стати ученицею Жовтоіклої. З неї буде гарна медикицька. Але і войовниця з неї була б теж чудова. «Який же неймовірний дух треба мати, — подумав Вогнесерд, — щоб отак радіти, не заздрити братовому тріумфу». Як завжди, Попелапка нагадала воякові про Тигрокігтя. Вогнесерд був упевнений в тому, що то Тигрокіготь спричинив нещастя з Попелапкою, а нещодавно ще й намагався його втопити. А все ж сьогодні воєвода бився так, ніби був наділений силами Зореклану. Без нього вони б напевне програли бій. «Ну доведеш ти його зраду, — казав сам собі Вогнесерд, — і хто ж тоді захистить Громовий Клан?»