— Що сталося? — нявкнула Попелапка.
— Там киця — Срібнострумка — Біля Сонячних Скель. Вона народжує, але щось пішло не так.
— Ох, Зореклан їй допоможи! — вигукнула Попелапка. — Я піду. Чекай тут, я маю дещо взяти.
Вона зникла в ялівцевому тунелі. Вогнесерд чекав, нетерпляче шкрябаючи лапами землю, аж поки в тунелі хтось знову не заворушився. Проте то була не Попелапка, а Орлякошуб.
— Попелапка послала мене по Жовтоіклу, — на ходу кинув він, здираючись угору схилом.
Нарешті повернулася Попелапка. У зубах вона тримала клубок трав, обгорнутий листям. Підійшовши до Вогнесерда, киця махнула йому хвостом — мовляв, показуй дорогу.
Кожнісінький крок цієї подорожі обертався мукою для Вогнесерда. Попелапка квапилась як могла, але покалічена нога дуже її сповільнювала. Час ніби тягнувся вічно. Вогнесерд із жахом пригадав свій сон про сріблясто-сіру безлику королеву, яка зникла, залишивши своїх кошенят безпорадно плакати в темряві. То була Срібнострумка?
Щойно попереду завидніли Сонячні Скелі, Вогнесерд випередив Попелапку та кинувся вперед. Добігши до підніжжя скелі, він побачив іншого кота, що сидів на верхівці й дивився в ту розколину, де були Сіросмуг та Срібнострумка. Вогнесердове серце ніби стиснули холоднючими лапами. Величезне тіло та темна смугаста шуба… Жодних сумнівів — це був Тигрокіготь. Темносмуг, мабуть, таки його попередив, тож воєвода просто пішов на запах Сіросмуга. Вогнесерд же дорогою до табору пробіг повз нього, навіть нічого не усвідомивши.
— Вогнесерде, — гаркнув Тигрокіготь, повертаючись до вояка, який саме вилазив на скелю. — Що ти про це знаєш?
Вогнесерд глянув униз, у розколину. Срібнострумка досі лежала на боці, потужні перелоги[3] поступилися місцем коротким корчам. Вона більше не скімлила. Вогнесерд подумав, що киця надто виснажена болем. Сіросмуг припав до Срібнострумки і щось тихенько вуркотів глибоким грудним голосом, не зводячи з неї погляду своїх жовтих очей. Навряд чи ці двоє помітили присутність Тигрокігтя.
Перш ніж Вогнесерд устиг відповісти на запитання воєводи, Попелапка прошмигнула між камінням до розколини, в якій лежала Срібнострумка. Вона кинула свої трави та обнюхала сріблясто-сіру королеву.
— Вогнесерде! — за мить гукнула Попелапка. — Спускайся сюди! Ти мені тут потрібен!
Ігноруючи розлютоване шипіння Тигрокігтя, Вогнесерд зістрибнув у розколину, боляче проїхавшись кігтями по шорсткому каменю. Щойно його лапи торкнулися землі, Попелапка кинулась навперейми. Вона тримала малесеньке кошеня — його оченята були ще заплющені, вушка прищулені, а сіра шерсть прилизана до тіла.
— Воно мертве? — прошепотів вояк.
— Ні! — Попелапка поклала кошеня на землю й підштовхнула його до Вогнесерда. — Лижи, Вогнесерде! Зігрій його, розжени кров.
Ледь договоривши, кицька повернулася на вузенькому клаптику землі й знову схилилась над Срібнострумкою. Попелапка заступала її своїм тілом, тож він не бачив, що там відбувається, але чув, як новачка-медикиця заспокійливо нявкає у відповідь на перелякані розпитування Сіросмуга.
Вогнесерд нахилився над кошеням і лизнув його крихітне тільце. Якийсь час воно не реагувало, тож кіт уже почав було думати, що Попелапка, можливо, помилилася і малюк таки мертвий. Раптом він відчув, як маленьке тіло затремтіло, і побачив, як кошеня роззявило ротика в безгучному нявчанні.
— Воно живе! — видихнув Вогнесерд.
— Я ж казала, — озвалася Попелапка. — Ти тільки не зупиняйся. Зараз буде ще одне, будь-якої миті. Отак, Срібнострумко… ти молодчина.
Тигрокіготь тим часом спустився зі скелі й зараз стояв біля ущелини. Його суворий вигляд обіцяв грозу.
— Це Річкова кицька, — прошипів він. — Може, поясните, що тут відбувається?
Перш ніж хтось устиг відповісти, Попелапка знову тріумфально скрикнула.
— Ти це зробила, Срібнострумко! — уже за мить вона повернулася, тримаючи в роті ще одного малюка, і поклала його перед Тигрокігтем. — Ось. Лижи.
Тигрокіготь вирячився на неї.
— Я ж не медикіт.
Очі Попелапки аж спалахнули, коли вона повернулася до воєводи.
— Але ж язик у тебе є, правда? Лижи, бездарна ти купа шерсті. Чи ти хочеш, щоб воно померло?
Вогнесерд здригнувся, майже чекаючи, коли ж Тигрокіготь кинеться на неї та розтерзає своїми кігтями. Натомість темний смугань схилив величезну голову й заходився вилизувати друге кошеня.
Попелапка знову повернулася до Срібнострумки. Вогнесерд почув, як вона нявчить до королеви: