— Овва? Це тобі Зореклан розповів чи хто? Попелапко, іноді коти помирають, і ніхто з цим нічого не вдіє, — вона хрипко нявкнула, наполовину сміючись, наполовину сварячись. — Навіть я.
— Але я її втратила, Жовтоікло.
— Я знаю. І це важкий урок, — тепер у її голосі чулося якесь грубувате співчуття. — Але і я раніше втрачала котів. Кожна медикиця в цьому світі втрачала. Тобі треба з цим жити. Треба йти далі.
Вона штурхнула Попелапку своєю пошрамованою в битвах мордою. Тоді ще і ще, аж доки новачка не звелась на нетверді лапи.
— Ходімо, — пронявчала Жовтоікла. — Ще багато роботи. Дрібновух знову нарікає на біль у суглобах.
Стара кицька повела Попелапку до свого кубла, але дорогою ще озирнулась на Вогнесерда.
— Не переймайся, — сказала вона йому. — З нею все буде добре.
Вогнесерд мовчки дивився, як дві киці йдуть галявиною, аж поки вони не зникли в кублі Жовтоіклої.
— Можеш повірити Жовтоіклій, — вояк озирнувся на звук тихого муркотіння. То була Синьозірка. — Вона допоможе Попелапці впоратися з цим.
Провідниця сиділа біля самого виходу з ясел, обгорнувши лапки хвостом. Незважаючи на сум’яття, що виникло після смерті Срібнострумки і викриття заборонених стосунків Сіросмуга, вона виглядала цілком спокійною.
— Синьозірко, — несміливо нявкнув Вогнесерд. — А що тепер буде із Сіросмугом? Його покарають?
Синьозірка замислилась.
— Я поки що не можу сказати, Вогнесерде, — врешті визнала вона. — Я маю обговорити це з Тигрокігтем та іншими вояками.
— Сіросмуг не міг нічого вдіяти, — став на захист друга Вогнесерд.
— Не міг нічого вдіяти, коли зраджував свій Клан і порушував вояцький правильник, щоб зустрітися зі Срібнострумкою? — очі Синьозірки спалахнули, але голос був не такий лютий, як можна було б очікувати. — Я тобі пообіцяю дещо, — додала вона. — Я нічого не робитиму, поки не мине перший шок. Це все треба обережно обдумати.
— Але ж ти насправді не здивована? — наважився спитати Вогнесерд. — Ти вже все знала?
Він навіть не очікував, що Синьозірка відповість. Кілька довгих ударів серця провідниця пронизувала його своїм блакитним поглядом. У її очах сяяла мудрість і… біль.
— Так, я знала, — нарешті нявкнула вона. — Провідниці належить знати все. Та й не сліпну ж я під час Зборищ.
— Тоді чому ти не поклала цьому край?
— Я сподівалася, що Сіросмуг сам згадає про відданість Клану, — відповіла Синьозірка. — Я знала, якщо він втратить голову, то рано чи пізно щось так чи інакше покладе цьому край. Якби ж тільки все не закінчилось так трагічно для них обох. Хоч я й не знаю, чи зміг би Сіросмуг дивитись на те, як його кошенята зростають в іншому Клані.
— Кому ж, як не тобі, це зрозуміти? — слова злетіли з язика, перш ніж Вогнесерд устиг подумати, що ж він, власне, каже. — Це ж сталося з тобою.
Синьозірка заціпеніла, і Вогнесерд аж сахнувся від раптового зблиску люті в її очах. Тоді вона розслабилась, і замість люті в її погляді зринули примари споминів і втрати.
— Отже, ти вгадав, — промурмотіла провідниця. — Я так і думала. Дійсно, Вогнесерде, Мрячконіжка і Каменешуб колись були моїми кошенятами.
Розділ 23
— Ходімо, — наказала Синьозірка.
Вона поволі рушила тереном до свого кубла, не залишивши Вогнесердові іншого вибору, окрім як піти за нею. Коли вони ввійшли, провідниця наказала йому сісти, а сама всілась на підстилку.
— Що ще ти знаєш? — запитала вона, намагаючись подивитися прямо в очі Вогнесерду.
— Тільки те, що Дубосерд приніс двох Громових кошенят до Річкового Клану, — зізнався вояк. — Він сказав Сіротоні, — то вона їх вигодувала, — що не знає, звідки вони взялися.
Синьозірка вже тепліше кивнула.
— Я знала, що Дубосерд залишиться мені вірним, — промурмотіла вона. Тоді піднесла голову. — Він був батьком кошенят. Ти про це теж здогадався?
Вогнесерд похитав головою. Але тут сходилися кінці з кінцями, принаймні щодо того, чому Дубосерд так благав Сіротоню взяти кошенят.
— А що саме сталося із твоїми кошенятами? — поцікавився він, уже не дбаючи про обережність. — Дубосерд же їх не викрав, правда?
Провідниця нетерпляче смикнула вухами.
— Звісно ні, — її очі, зустрівшись із Вогнесердовими очима, раптом затуманились таким болем, який він не міг навіть уявити. — Ні, Дубосерд не крав. Я їх віддала.
Вогнесердові здалося, він щось не те почув. Йому залишалось хіба чекати, поки вона сама пояснить.