— Вона не хоче, щоб я тут був. Ніхто не хоче.
— Я хочу, — промовив Вогнесерд, намагаючись підбадьорити друга. — Ходімо подивимось на твоїх кошенят.
Розділ 24
Вогнесерд стрибав із каменя на камінь, перетинаючи бистроплинну річку. Паводок трохи відійшов, тож каміння знову проступило над водою. Вчора померла Срібнострумка. Небо затягло сірими хмарами, і почала сіятись мжичка, наче Зоряний Клан також тужив за сріблястою кицею.
Вогнесерд хотів принести Річковому Клану звістку про смерть Срібнострумки, хоч і не поспитав у Синьозірки дозволу. Він вислизнув із табору, нікому нічого не сказавши. Вогнесерд був упевнений: Клан Срібнострумки має право знати, що з нею сталося. А ще йому здавалося, що далеко не всі Громові коти погодилися б із цим рішенням.
Діставшись протилежного берега, вояк підняв голову, намагаючись вловити свіжі запахи. Один запах гостро відчувався майже одразу, а вже за мить маленький смугастий котик вигулькнув із папороті просто перед Вогнесердом.
Він явно збентежився і, здається, трохи завагався, перш ніж спуститися вниз берегом до Вогнесерда.
— Ти Вогнесерд, правда? — нявкнув Річковий котик. — Я тебе пам’ятаю з останнього Зборища. Що ти робиш із нашого боку ріки?
Малий намагався звучати впевнено, але було відчутно, що він нервував. Це був ще геть молоденький котик — ймовірно, новак, який дуже розхвилювався, вперше вийшовши з табору без виховника.
— Я не прийшов ні битися, ні шпигувати, — запевнив його Вогнесерд. — Я лише хочу поговорити із Мрячконіжкою. Можеш її привести?
Новак завагався, наче хотів запротестувати. Проте звичка підкорятися вояцьким наказам взяла гору, і він рушив уздовж ріки до табору. Вогнесерд зачекав, поки той піде, а тоді виліз на прибережну кручу й заховався в хащах орляка, чекаючи на Мрячконіжку.
Її не було доволі довго, проте нарешті Вогнесерд помітив знайому сріблясто-сіру постать, яка швиденько дріботіла до нього. Донька Синьозірки була як дві краплі води схожа на свою матір. І, на превелике щастя, вона була сама. Щойно Річкова королева спинилася принюхатись до повітря, він тихенько гукнув її:
— Мрячконіжко! Сюди!
Мрячконіжка смикнула вушками. За якусь мить вона опинилася біля нього в хащах папороті.
— У чому річ? — стурбовано нявкнула вона. — Щось про Срібнострумку? Я її звідучора не бачила.
Вогнесердові здалося, що в горлі застрягла велика кістка. Він проковтнув гіркий клубок.
— Мрячконіжко, — нявкнув вояк, — я в недобрий час. І мені прикро… Срібнострумка померла.
Мрячконіжка недовірливо втупила в нього погляд своїх пронизливих блакитних очей.
— Мертва? — повторила вона. — Не може бути! — і, перш ніж Вогнесерд устиг відповісти, трохи різкіше додала: — Що, хтось із ваших Громових вояків її там спіймав?
— Ні, ні, — швиденько заперечив Вогнесерд. — Вона була на Сонячних Скелях із Сіросмугом, коли раптом почалися пологи. Щось пішло не так. стільки крові було. Ми зробили все, що могли, але... Ох, Мрячконіжко, мені так шкода.
Поки він пояснював, біль застелив Мрячконіжці очі. Вона низько і протяжно завила, відкинувши голову назад і вчепившись пазурами в землю. Вогнесерд підійшов ближче, щоб хоч трохи її втішити, і відчув, як кожнісінький м’яз її тіла аж бринить від напруги. Він не міг сказати нічого, що якось би їй зарадило.
Нарешті жахливе голосіння стихло, і Мрячконіжка трішки розслабилась.
— Я знала, що добра з цього не буде, — промурмотіла вона. У голосі королеви не було люті, лише втома і смуток. — Казала ж я їй не зустрічатися із Сіросмугом, але чи ж вона послухала? Аж не віриться, що я більше ніколи її не побачу.
— Сіросмуг поховав Срібнострумку біля Сонячних Скель, — пояснив Вогнесерд. — Якби ти колись зі мною там зустрілася, я би показав, де саме.
Мрячконіжка кивнула.
— Звісно, Вогнесерде.
— Кошенята її вціліли, — додав вояк, намагаючись хоч трохи полегшити біль королеви.
— Кошенята? — знову насторожилась кицька.
— Двійко, — нявкнув Вогнесерд. — Із ними все гаразд.
Мрячконіжка кліпнула, зненацька замислившись.
— А Громовий Клан прийме малюків — вони ж наполовину Річкові?
— Одна з наших королев їх вигодовує, — запевнив її Вогнесерд. — Клан гнівається на Сіросмуга, але ніхто не зганятиме злість на кошенятах.
— Ясно, — Мрячконіжка ще якусь мить мовчала, а тоді підвелася. — Я маю піти до табору і розповісти Клану. Вони ж навіть не знають про Сіросмуга. Не уявляю, що мені казати батькові Срібнострумки.
Вогнесерд розумів, як вона почувається. Чимало батьків-вояків не визнавали своїх дітей, але між Кривозором та Срібнострумкою був тісний зв’язок. І до його горя через смерть доньки домішається злість на те, що вона зрадила Клан, покохавши Сіросмуга.