— Вогнесерде! — зойкнула киця. — Та невже ж це Хмарко! Чи ж він не виріс?
Не чекаючи на запрошення, Хмаролап спробував заскочити на живопліт, марно дряпаючи кігтями гладеньке дерево. Вогнесерд схилився і схопив його зубами за карк, підтягнувши на останні кілька мишачих хвостів, поки малий не всівся біля своєї мами.
Хмаролап невідривно дивився на Принцесу своїми синіми очима.
— Ти справді моя мама? — запитав він.
— Справді, — муркнула Принцеса, дивлячись на свого сина поглядом, повним любові. — Ох, як же добре знову тебе побачити, Хмарку.
— До речі, я вже не Хмарко, — гордо заявив пухнастий котик. — Я тепер Хмаролап. Я став новаком.
— То це ж чудово! — Принцеса заходилась вилизувати свого сина, муркочучи так гучно, що не могла навіть набрати достатньо повітря, аби здобутися на слово.
— Ох, ти такий худий… Ти щось їси? Ти там знайшов друзів? Сподіваюся, ти робиш усе, що тобі каже Вогнесерд.
Хмаролап навіть не намагався відповідати на зливу її запитань. Він ухилився від материнських пестощів і позадкував від неї уздовж огорожі.
— Я скоро буду вояком, — випалив котик. — Вогнесерд навчає мене битися.
Принцеса на мить заплющила очі.
— Ти будеш таким хоробрим, — промурмотіла вона. На мить Вогнесердові здалося, що сестра жалкує про свій вчинок. Про те, що колись вирішила віддати сина у Клан. Але Принцеса розплющила очі й заявила: — Я так пишаюся вами обома!
Хмаролап, здавалося, ще повищав, почувши від неї такі слова. Він повернув голову й заходився вилизувати шубку своїм маленьким рожевим язичком. Поки малий відволікся, Вогнесерд прошепотів:
— Принцесо, ти тут останнім часом не бачила чужих котів?
— Чужих котів? — вона неабияк збентежилась, і Вогнесерд уже подумав, чи був узагалі сенс про це запитувати. Принцеса б не відрізнила волоцюг чи самітників від Громових котів.
Тоді Принцеса здригнулася.
— Так, я чула, як вони виють ночами. Мої Двоноги вставали і кричали на них.
— А ти не бачила серед них великого темно-смугастого кота? — запитав Вогнесерд, відчуваючи, як прискорюється серцебиття. — Із пошрамованою мордою?
Розплющивши очі, Принцеса похитала головою.
— Я їх тільки чула, а не бачила.
— Якщо побачиш тут темного смуганя, тримайся від нього подалі, — застеріг вояк.
Він гадки не мав, що саме Тигрокіготь забув так далеко від табору, якщо тільки то дійсно був Тигрокіготь. Та все одно Вогнесерд не дуже хотів, аби його сестра потрапляла на очі воєводі.
Принцеса так злякалася, що він швиденько перевів мову на інше, заохотивши Хмаролапа розповісти про свою церемонію, про похід до кордонів. І скоро киця знову повеселішала, щасливо вигукуючи щось у відповідь на все, що їй розповідав синочок.
Сонце проминуло зеніт, коли Вогнесерд сказав:
— Хмаролапе, нам час додому.
Котик уже роззявив рота, ніби збираючись запротестувати, але вчасно схаменувся.
— Так, Вогнесерде, — покірливо нявкнув він. Тоді повернувся до Принцеси. — А чому ти з нами не підеш? Я б ловив тобі мишей, а ти могла би спати в моєму кублі.
Принцеса лагідно замуркотіла.
— Мені б цього майже хотілося, — зізналась вона. — Проте насправді я щаслива бути кицюнею. Я не хочу вчитися битися, не хочу спати надворі в холоднечу. Ти тільки приходь мене провідувати.
— Я прийду, чесно-чесно, обіцяю, — нявкнув Хмаролап.
— Я його приведу, — пообіцяв Вогнесерд. — І, Принцесо… — додав він, уже наготувавшись плигнути на землю. — Якщо побачиш тут щось... дивне, не забудь мені розповісти.
По дорозі до табору Вогнесерд спинився на полювання. Поки вони з Хмаролапом добігли до височини, сонце схилилось до самого обрію, заливаючи ліс червонявим світлом і відкидаючи на землю довгі тіні.
Хмаролап гордо ніс землерийку, яку йому належало віддати старійшинам. Нарешті його рот був чимось зайнятий, і це поклало край безкінечному базіканню. Вогнесерд же після цілого дня в його товаристві був просто виснажений. Хоча, слід визнати, новак вразив свого виховника значно більше, ніж можна було очікувати. Хоробрість та метикуватість Хмаролапа давали всі підстави сподіватися, що з нього виросте винятково хороший вояк. Коли коти спустилися вниз схилом, на якому вже залягли тіні, Вогнесерд пригальмував. Його ніздрі залоскотав незнайомий запах, принесений леготом, що шарудів у лісі.
Хмаролап теж зупинився і поклав землерийку.
— Вогнесерде, що це? — він принюхався до повітря й затамував подих. — Ти ж мені це щойно вранці показував. Це Річковий Клан!