— А Вітряний Клан не нападе на вас за те, що ви йдете їхніми землями? — стривожено нявкнув Хмаролап.
— Усім Кланам гарантовано безпечний прохід до Високих Каменів, — пояснила Жовтоікла. — І жоден вояк не наважиться напасти на медикицьку. Зореклане борони! — повернувшись до Попелапки, вона запитала: — Ти готова?
— Так, уже йду, — Попелапка востаннє лизнула Вогнесерда і рушила за своєю виховницею на поросле муравою болото. Легіт лагідно куйовдив її шерсть, а вона швидко шкутильгала геть, жодного разу не озирнувшись.
Вогнесерд дивився услід Попелапці, відчуваючи тягар на серці. Вояк знав, що попереду в неї нове, щасливіше життя, але він не міг опиратися солодкавій тузі за життям, яке могла б прожити ця киця.
— Тигрокіготь хоче, щоб я сьогодні вирядив Хмаролапа самого на полювання, — нявкнув Вогнесерд.
Сіросмуг здивувався:
— Та ж рано ще, хіба ні? Він тільки-тільки став новаком.
Вогнесерд знизав плечима.
— А Тигрокіготь думає, що Хмаролап готовий. Усе одно воєвода наказав мені стежити за всім, що малий робитиме. Хочеш піти разом?
Розмова точилася вранці після того, як Попелапка повернулася від Уст Матері. Вогнесерд перестрів її, коли вона спускалась донизу схилом. Вони радісно привітались. І хоча Попелапці не вільно розповідати, крізь що вона пройшла, все було зрозуміло і без слів: з її обличчя ще не зійшов вираз захвату, а в очах, здавалося, сяяв місяць. Вогнесерд із усіх сил відганяв від себе відчуття, наче він втратив Попелапку на якомусь незнаному шляху.
Зараз же вояк сидів біля куща кропиви, насолоджуючись соковитою мишкою. Сіросмуг умостився неподалік, дивлячись на сороку, яку дістав із купи свіжини, але ледве до неї доторкнувся.
— Ні, дякую, Вогнесерде, я не можу піти, — нявкнув він. — Я пообіцяв Злотоквітці, що зайду подивитися на кошенят. Їхні оченята вже розплющились, — додав сірий вояк не без нотки гордощів.
Вогнесерд знав, що Злотоквітка щаслива, коли Сіросмуга немає поблизу, але навіть не намагався переконати свого друга залишити кошенят.
— Згода, — нявкнув він. — То побачимось пізніше.
Проковтнувши останній шматочок миші, Вогнесерд рушив на пошуки Хмаролапа.
Тигрокіготь того ранку був заклопотаний, виряджаючи один патруль на чолі з Білоштормом, щоб поновити мітки на кордоні з Річковим Кланом, інший — із Піскоштормою, на полювання біля Сонячних Скель. Тож воєвода забув сказати, куди треба вести Хмаролапа на полювання. А Вогнесерд не дуже й поспішав йому нагадувати.
— Підеш до угідь Двоногів, — нявкнув він новакові. — Щоб не плутатись під лапами в інших патрулів. Ти мене не побачиш, але я буду стежити за тобою. Зустрінемось біля Принцесиної огорожі.
— А можна з нею поговорити, коли буду там? — поцікавився Хмаролап.
— Добре, тільки якщо доти наполюєш достатньо здобичі. Але тобі зась шукати її у садах Двоногів чи їхніх гніздах.
— Не буду, — Хмаролап блиснув оченятами, його білосніжне хутро стирчало навсібіч від захвату. Вогнесерд мимоволі пригадав, як сам нервував перед першим самостійним полюванням. Хмаролап же, навпаки, аж сяяв упевненістю.
— Тоді вперед, — нявкнув Вогнесерд. — Спробуй дістатись туди перед сонцепіком.
Він стояв і дивився вслід маленькому новаку, що вибігав із табору через тунель.
— І тримай крок! — гукнув навздогін. — Тобі ще далеко бігти!
Але Хмаролап навіть не сповільнився. Вогнесерд, радше втішений, ніж роздратований, знизав плечима і роззирнувся в пошуках Сіросмуга. Проте друга ніде не було видно. Сорока так і лежала біля куща кропиви. «Він, певно, в яслах», — подумав Вогнесерд і рушив із табору вслід за Хмаролапом.
Запах новака був дуже сильний — судячи з усього, малий сновигав лісом навсібіч у пошуках здобичі. Купка вищипаного пір’я розповідала, що осьде він спіймав дрозда, а краплі крові на траві підказували, що тут до його лап потрапила мишка. Неподалік від Високих Сосен Вогнесерд знайшов схованку, де Хмаролап запорпав упольовану свіжину, щоб повернутись по неї пізніше.
Приємно вражений такими мисливськими успіхами свого новака, вояк наддав ходу, сподіваючись наздогнати його і підгледіти, як той полює. Але не встиг Вогнесерд дійти до угіддя Двоногів, як Хмаролап сам з’явився перед ним. Білий котик мчав назад власними слідами, його хутро геть розкошлатилось, а в очах сяяло щось дике.