Вогнесерд відчував, як його покидають сили. Битва з Тигрокігтем виснажила вояка, а рани пекли вогнем. Він не уявляв, скільки ще зможе протриматись. І тільки інстинктивно, напівсвідомо вчасно відкотився від рудої кішки, яка спробувала вчепитися йому в спину. Краєм ока Вогнесерд помітив зграбну, блакитно-сіру постать, що мчала галявиною, вигукуючи клич.
«Синьозірка!» — радо подумав він, замислившись водномить, що ж трапилося з Тигрокігтем. Але тоді збагнув: ця войовниця не Синьозірка. То Мрячконіжка!
Ціною величезних зусиль Вогнесерд вирвався від рудої кішки й підвівся. Із тунелю бігли Річкові вояки: Леопард ошубка, Каменешуб, Чорнокіготь… За ними примчав Білошторм у супроводі свого патруля. Ці коти були сповнені сил і, б’ючи хвостами з люті, налетіли на загарбників, випустивши кігті.
Нажахані раптовою появою підкріплення, волоцюги позадкували. Руда кішка, що напосіла на Вогнесерда, завила від жаху й кинулась навтьоки. Інші — за нею. Вогнесерд підганяв їх іще якихось кілька кроків, шиплячи і клацаючи зубами. Але в цьому вже не було потреби. Геть збиті з пантелику, коли перемога була вже майже в їхніх лапах, та ще й позбавлені лідера — Тигрокігтя, нападники втратили будь-який бойовий запал.
За кілька митей вони всі щезли. Залишився тільки Хвостолом, у якого сильно кровоточили голова і плечі. Осліплий кіт дряпав кігтями землю й нявчав, наче маленьке кошеня.
Річкові коти збилися разом та почали вдоволено муркотіти. Вогнесерд рушив до них.
— Дякую, — нявкнув він. — Я ще жодному коту не був настільки радий.
— Я впізнала деяких Тіньових вояків, — понуро сказала Леопардошубка. — Тих, що пішли із Хвостоломом.
— Так, — Вогнесердові поки не надто хотілося згадувати про втручання Тигрокігтя. — Як ви дізналися, що нам потрібна допомога? — здивовано запитав він.
— А ми й не знали, — відповіла Мрячконіжка. — Ми прийшли поговорити із Синьозіркою про…
— Не зараз, — перебила Леопардошубка, хоч Вогнесерд уже здогадався, що вона хотіла сказати «про кошенят». — Громовому Клану потрібен час, щоб оклигати, — вона делікатно схилила голову перед Вогнесердом. — Ми раді, що змогли допомогти. Передай провідниці: ми скоро повернемось.
— Так, я передам, — пообіцяв Вогнесерд. — І ще раз дякую.
Він спостерігав, як ідуть Річкові коти, а тоді роззирнувся, відчуваючи, що втома буквально хилить його до землі. Терен був закаляний шерстю і кров’ю. Жовтоікла з Попелапкою вже почали оглядати поранених котів. Хоч Вогнесерд і не бачив медикиць у бою, на обох були відмітини ворожих кігтів.
Він глибоко вдихнув. Час розібратися з Тигрокігтем, але сил для цього майже не залишилося. Рани Вогнесерда шалено боліли, а кожнісінький м’яз нив від найменшого поруху. Поки він прямував до кубла Синьозірки, позаду нього пролунав голос:
— Вогнесерде! Що тут сталося?
Озирнувшись, вояк побачив Піскошторму, яка щойно повернулась на чолі мисливського патруля. За нею плентався Хмаролап. Войовниця роззиралась тереном, наче не могла повірити своїм очам.
Вогнесерд стомлено похитав головою.
— Хвостоломові бандити, — буркнув він.
— Знову? — гидливо буркнула Піскошторма. — Можливо, тепер Синьозірка двічі подумає про те, чи варто нам укривати Хвостолома.
— Усе набагато складніше, — Вогнесерд не мав сил пояснювати їй щось просто зараз. — Піскоштормо, ти зможеш дещо для мене зробити, нічого не запитуючи?
Войовниця підозріливо на нього глянула.
— Залежить від того, що саме.
— Піди в кубло до Синьозірки і спробуй дати раду з тим, що там знайдеш, але краще візьми собі ще вояка на підмогу. Орлякошубе, підеш? Синьозірка розкаже вам, що робити.
«Принаймні я на це сподіваюся», — подумки додав Вогнесерд, коли похмура Піскошторма легенько кивнула Орлякошубові та пішла до Високого Каменя. З усього, що трапилось, найбільше Вогнесерда стривожив стан Синьозірки. Вона, здається, втратила будь-яке бажання бути провідницею власного Клану.
Знесилений Вогнесерд стояв просто посеред галявини, спостерігаючи, як Жовтоікла оглядає Хвостолома і наполовину підштовхує, наполовину тягне його до свого кубла. Колишній Тіньовий провідник був ледь притомний, з кутика його рота витікала цівочка крові. «Що ж, вона й досі дбає про нього, — збентежено подумав Вогнесерд. — Навіть зараз Жовтоікла пам’ятає, що колись він був її кошеням».
Відвернувшись від медикицьки, вояк побачив Піскошторму, що виходила з кубла під Високим Каменем. За нею ледве брів Тигрокіготь. Його хутро було закаляне пилом і кров’ю, одне око заплющене. Він спробував спинитись під каменем, але не втримався на лапах і впав на землю.