— То що ж, Вогнесерде, — пожвавішав Сіросмуг, коли Вогнесерд підійшов до нього з Попелапкою. — Хочеш бути воєводою?
У його очах і досі був біль, з рота цівочкою сочилася кров, проте сірий вояк виглядав значно краще, аніж після смерті Срібнострумки. Здавалося, битва і викриття лиходійства Тигрокігтя на деякий час відволікли Сіросмуга від горя.
Вогнесерд не міг опиратись легенькому вогнику амбіції, що жеврів десь глибоко всередині. Воєвода Громового Клану! Тоді він зрозумів, наскільки це буде важка робота — зібрати всіх цих розпорошених котів разом, знову об’єднати їх у сильний Клан.
— Ні, — сказав він Сіросмугові. — Та й Синьозірка нізащо мене не обере.
Вогнесерд підвівся й похитав головою, наче намагаючись витрусити з голови думки.
— Як ти почуваєшся? — запитав він друга. — Рани дуже болять?
— Житиме, — нявкнула Попелапка. — Але йому подряпали язик, кров і досі тече. Я не знаю, що робити з подряпаним язиком. Вогнесерде, не приведеш Жовтоіклу?
— Звісно.
Коли Вогнесерд востаннє бачив Жовтоіклу, вона тягла Хвостолома до свого кубла. Медикицька не вийшла на терен, коли виганяли Тигрокігтя. Вогнесерд рушив галявиною до папоротяного тунелю. Розгорнувши м’які зелені гілки, він почув голос Жовтоіклої. Щось у ньому — можливо, лагідність, така незвична для старої кицьки — змусило його на мить затриматись під прихистком папоротей.
— Лежи тихо, Хвостоломе. Ти втратив життя, — муркотіла Жовтоікла. — Усе буде добре.
— Що ти кажеш? — форкнув Хвостолом, хоч і дуже слабким від крововтрати голосом. — Якщо це не останнє моє життя, чому рани досі болять?
— Зоряний Клан залікував тільки ті рани, які вбили тебе, — пояснила Жовтоікла тим само шовковим голосочком, від якого по спині Вогнесерда бігали крижані мурашки. — Інші рани потребують лікування медикицьки.
— То чого ж ти чекаєш, блощиця обдерта? — зашипів Хвостолом. — Лікуй швидше. Дай мені щось від цього болю.
— Як скажеш, дам, — голос Жовтоіклої раптом закрижанів, а Вогнесерда просто пересмикнуло від жаху. — Ось. З’їж цих ягід, і біль відступить назавжди.
Визирнувши з чагарів, Вогнесерд побачив, як медикицька лапкою щось підштовхує до Хвостолома. Акуратно, обережно вона підкотила три яскраво-червоні ягідки до пораненого сина, скеровуючи його лапу, аж поки той зміг до них дотягтися. Зненацька Вогнесерд перенісся у сніжний день колись посеред гололисту. Хмарко, тоді ще не новак, дивився на маленький темнолистий кущик, на якому висіли багряні ягоди, а Попелапка повчала: «Ці ягоди настільки отруйні, що їх називають душогубницями. Навіть одненька може тебе вбити».
Вогнесерд зібрався було застерегти Хвостолома, але той уже жував їх.
Жовтоікла спостерігала за цим із кам’яним лицем.
— Мій Клан вигнав мене, і я прийшла сюди, — прошипіла вона йому на вухо. — Мене ув’язнили, як і тебе. Але Громовий Клан добре до мене ставився, зрештою, вони довірили мені стати їхньою медикицькою. Ти також міг здобутись на їхню довіру. А зараз хто тобі знову повірить?
Хвостолом зневажливо зашипів:
— Ти думаєш, мені є діло?
Жовтоікла присіла поруч і подивилася на нього своїми палахкими очима.
— Я знаю, що тобі до всього байдуже, Хвостоломе. Тобі байдужий твій Клан, байдужа твоя честь, байдужа навіть твоя рідня.
— Я не маю рідні, — відмахнувся Хвостолом.
— Помиляєшся. Рідня була до тебе ближче, ніж ти міг подумати. Я твоя мати, Хвостоломе.
Сліпий вояк здобувся на якийсь горловий хрип, ніби жахливу пародію на сміх.
— Тобі в голові вже павуки сітки плетуть, стара. У медикицьок не буває кошенят.
— Ось тому я тебе й віддала, — пояснила йому Жовтоікла, і цього разу в кожному слові відчувалася гіркота. — Але ніколи не забувала про тебе… ніколи. Коли ти був молодим вояком, я так тобою пишалась, — її голос стишився до ледь чутного гарчання. — А тоді ти вбив Зорещерба. Власного батька. Ти вбив кошенят із власного Клану, а винною зробив мене. Ти знищив би і весь Тіньовий Клан, якби тебе не зупинили. Тож настав час покласти край усім цим зрадам.
— Край? Що ти кажеш, стара ти... — Хвостолом спробував підвестися, але лапи його не слухались, і він важко бухнувся на бік. Голос кота перетворився на тоненьке виття, від якого Вогнесерд геть похолов.
— Що ти зробила? Я ж не… лап не відчуваю. І дихати не можу…
— Я дала тобі душогубниць, — очі Жовтоіклої, яка схилилася впритул до сина, нагадували дві щілинки. — Я знаю, що це твоє останнє життя, Хвостоломе. Медикоти завжди знають. Ти більше нікому не заподієш шкоди.