— За ними і тут непогано доглядають! — вигукнув Вогнесерд.
Леопардошубка кинула на нього короткий погляд і знову звернулася до Синьозірки:
— Кривозір послав нас забрати кошенят.
Річкова воєвода говорила тихо, але рішуче, показуючи, що щиро вірить у права свого Клану на цих малюків.
— До того ж, — додала Мрячконіжка, — вони вже підросли і зможуть самі дійти з нами до табору.
— Власне, — нявкнула Леопардошубка, схвально глянувши на молодшу воячку, — ми могли й раніше їх забрати, та ми піклуємося про них не менше, ніж ви.
Синьозірка підвелася. Хоча вона й важко рухалася та досі виглядала розбитою, але принаймні знову поводилася із упевненістю провідниці.
— Кошенята наполовину Громової крові, — нагадала вона Леопардошубці. — Я вже вам казала, що виголошу своє рішення на наступному Зборищі.
— Це не тобі вирішувати, — прозвучав крижаний голос Річкової воєводи.
На ці слова коти на галявині заперечливо занявчали.
— Це нахабство! — вигукнула Піскошторма. — За кого вона себе має, що приходить сюди і вказує нам, що робити?
Вогнесерд підійшов до Синьозірки і промурмотів їй на вухо:
— Синьозірко, це кошенята Сіросмуга. Ми не можемо їх просто віддати.
Провідниця смикнула вухами.
— Передайте Кривозорові, — спокійно звернулася вона до гостей, — що Громовий Клан буде відстоювати цих кошенят боєм, якщо доведеться.
Леопардошубка вищирила ікла й загарчала. Громові вояки схвально загули.
Раптом над хором голосів пролунав один-єдиний:
— Ні!
У Вогнесерда пробігли мурашки спиною. Це був Сіросмуг.
Сірий вояк підійшов до Синьозірки. Вогнесерд побачив підозріливі погляди, які на нього кидали Громові коти, і як вони відступали, коли він проходив повз. Та Сіросмуг, здавалося, не зважав на їхню ворожість. Поглянувши спочатку на Річковий патруль, а потім на свій Клан, він сказав:
— Леопардошубка має рацію. Кошенята належать Кланові матері. Я думаю, що нам треба їх віддати.
Вогнесерд застиг на місці. Він хотів заперечити, та не міг вимовити і слова. Решта Клану також мовчала, і тільки від Жовтоіклої почулося:
— Він здурів.
— Сіросмуже, подумай ще раз, — попросила його Синьозірка. — Якщо я віддам цих кошенят Леопардошубці, то для тебе вони вже втрачені. Малі виростуть в іншому Клані й навіть не знатимуть, що ти їхній батько. Одного дня ти, можливо, навіть битимешся проти них.
Вогнесерд чув смуток у її голосі. Провідниця глянула на Мрячконіжку та Каменешуба. Слова Синьозірки були сповнені таким гірким досвідом, що він дивувався, як жоден кіт ще не зрозумів правди про її власних утрачених кошенят.
— Я розумію, — погодився Сіросмуг. — Та я вже достатньо лиха приніс своєму Кланові. Я не хочу, щоб Громові коти ще й билися за моїх кошенят, — він спинився і звернувся до Леопардошубки. — Якщо Синьозірка дасть згоду, я принесу їх до броду на заході сонця. Обіцяю.
— Сіросмуже, не треба… — крикнув Вогнесерд.
Сіросмуг звернув свої жовті очі на друга. У його погляді, крім болю та горя, була й рішучість. Вогнесерд усвідомив, що його товариш мав щось іще на думці — щось невідоме.
— Не треба... — тихо повторив Громовий воєвода, але Сіросмуг не відповів.
Піскошторма торкнулася носом Вогнесерда і промурмотіла кілька заспокійливих слів, та він не мав сил відповісти. Ніби в тумані бачив Попелапку, яка штурхала Піскошторму з іншого боку й шепотіла:
— Не зараз. Залишимо його у спокої, ми нічим не допоможемо.
Синьозірка схилила голову. Вогнесерд відчув, як швидко покидають її сили, які вона так важко зібрала докупи. Провідниці дуже потрібно було відпочити. Врешті вона сказала:
— Сіросмуже, ти певен?
Вояк підвів голову.
— Цілком.
— Що ж, тоді, — продовжила Синьозірка, звертаючись до Леопардошубки, — я пристаю на твої вимоги. Нехай Сіросмуг принесе кошенят до броду.
Леопардошубка ніяк не могла повірити в таку швидку перемогу. Вона переглянулася з Чорнокігтем, ніби гадаючи, чи була тут якась підстава.
— Тоді ми маємо твоє слово, — нявкнула воєвода, повернувшись до провідниці Громового Клану. — І нехай Зореклан буде свідком того, що ти його дотримаєш.
Вона вклонилася Синьозірці й пішла геть разом зі своїм патрулем. Вогнесерд провів їх поглядом, а тоді повернувся, щоб поговорити із Сіросмугом, та той уже зник у яслах.
Сонце котилося вниз за дерева. Вогнесерд чекав біля ялівцевого тунелю. Вгорі шелестіло листя, і повітря повнилося ароматами пізнього новолисту, та кіт заледве помічав що-небудь. Його думки роїлися навколо Сіросмуга. Він не міг дозволити товаришеві просто так віддати кошенят, не міг не спробувати ще раз переконати його.