— Ні, не буде.
Тоді він повернувся й поніс одне кошеня через річку, перестрибуючи з каменя на камінь. На іншому березі з’явилася сіра постать, яка чекала, поки Сіросмуг повернеться з іншим кошеням.
Вогнесерд упізнав Мрячконіжку — найкращу подругу Срібнострумки. Він знав, що вона любитиме цих кошенят, як рідних. Та ніхто не любитиме Сіросмуга так, як любив його Вогнесерд цей довгий рік.
«Це кінець усьому, — ниділо його серце. — Більше жодних спільних патрулів, жодних жартівливих бійок. Ніколи вони вже не ділитимуться язиками після важкого дня. Більше разом не сміятимуться та не потраплятимуть разом у халепи. Усьому кінець».
Вогнесердові нічого було сказати чи зробити. Він безпорадно дивився, як Сіросмуг із другим котиком переходить на той берег. Друг привітався із Мрячконіжкою, і королева обнюхала кошенят. Тоді, за мовчазною згодою, коти вхопили малих за карк і зникли в комишах.
Вогнесерд ще довго стояв там, дивлячись у глибину сріблястої води, яка омивала берег. Коли місяць піднявся над деревами, кіт підвівся на лапи й попрямував назад до лісу.
Вогнесердові було сумно й самотньо, як ніколи раніше в житті. Та в той самий час у ньому вирувала якась дивна енергія. Він вивів Тигрокігтя на чисту воду й не дав зруйнувати Клан. Синьозірка виявила йому нечувану шану, призначивши своєю правою лапою. Тепер Вогнесерд міг почати все наново, керуючись мудрими порадами провідниці та під наглядом Плямолистки й Зореклану.
Рудий кіт мимохіть пришвидшив крок і вже за мить біг байраком. Його вогнисте хутро відсвічувало сріблом місяця. Він біг, щоб почати нове життя воєводи у Громовому Клані.
