2. Лисий і його команда
Діти
— …Змахнув шаблею і прямо на льоту перерубав стрибунця навпіл.
— Ох! — зразу кілька дитячих голосів.
— Вибігає на галявину, а тут уже другий летиць йому просто в обличчя. Я вже не могла вистрілиць. Я навіть подумаць не встигла. А він тоді ніби впав — так спритно й ловко — і покотився по траві, а стрибунець пролетів над ним — такий ображений-ображений.
Діти засміялися.
— А Лесик іще й котицця не перестав, та як рубоне шаблею по материнці — під самий корінь. Одним махом зрубав.
— А мій тато теж дуже хоробрий.
— А інші стрибунці?
— А вони як побачили, що материнки вже немає, то й попроростали самі й стали материнками.
— Так багато?!
— Дуже багато. Ми потім пішли з ним удвох і всі нові материнки повирубували. Тільки одну залишили. І зарубку на дереві зробили, шоб ніхто на неї несподівано не наскочив…
— А чом ви й ту не вирубали?
— Треба ж було хоч одну лишиць! Не ми ж її саджали.
— А навіщо потрібні материнки?
— Усе навіщось потрібне. Раз воно є, то значиць потрібне. Ти ж любиш спілих стрибунців?
— Люблю.
— Ну, от бачиш… А знаєте, як він стрибунців називає? Жабами.
Діти розреготалися.
— А вовкулаки теж потрібні?
— Не відаю… Я думаю, вони як хвороба. Ліс на них захворів…
— А ми завтра з самого ранку пайдем до Вьоски?…
Голоси змовкли, і Лисий розплющив очі. Небо над ним було всіяне добірними зірками. Ліс навколо стояв тихий і приголомшений, ніби чекав, що буде далі.
Страшенно боліла голова. Він хотів поворушити нею, і тут же застогнав від різкого болю. Підступила нудота.
— Оцямився! — над ним схилилися темні постаті, з яких він упізнав найбільшу. — Леля… Як ти мене врятувала?
Знову сміх.
— Це ж ти її врятував! — сказало якесь хлоп'я. Лисий придивився й упізнав найстаршого хлопчика.
— Це ти… Ти молодець. Якби не вдалося зразу відключити вожака… — Лисий замовк, бо знову підступила нудота.
— Лежи тихо, — втрутилася Леля. — І ви всі тихо. Давайте спаць. Завтра тяжкий день.
— Ми завтра пайдемо до Вьоски?
— Я сказала спаць! Завтра про все побалакаємо.
Діти слухалися Лелю, як дорослу. А швидше просто хотіли спати — день у них випав страшенно тяжкий, а перед тим іще безсонна ніч. Леля, мабуть, іще не сказала їм про загибель батьків. Хочеться пити. І болить голова.
Над ним з'явилося Лелине обличчя.
— Пити хочеш?
— Так.
Вона підклала йому під голову руку, підняла й підставила баклажку. Вода була чиста й холодна.
— Дякую.
— Ну, як ти?
— Добре, тільки дуже болить голова.
— Нічого, прайде. Треба поспаць. На ось, пожуй. — Вона подала йому щось.
То виявилася спіла жаба. Дуже смачна і, як він пам'ятав, поживна. Жувати було важко. При кожному русі щелепи віддає біль у потилиці. Але голод брав своє, Лисий жував і жував, і нічого смачнішого бути не могло.
— Ти розбив голову об пеньок, — Леля сиділа поруч і дивилася, як він їсть. — Заживе. Ти такий смішний без капелюха.
— Чому смішний?
— Лисий.
— Що?
Леля тихенько розміялася.
— Смішний, бо лисий.
Він замовк. Потім спитав:
— У вас що, не було лисих у селі?
Тепер промовчала Леля.
— Мій батько був лисий. Останнім часом. Коли я була маленька, в нього ще було волосся на голові. А потім потроху випало. А ти? Коли в тебе випало волосся?
— У мене ніколи його не було. Я такий народився.
— І тому тебе так і назвали?
— Звичайно. — Лисий перевів розмову на інше. — Діти поснули?
— Так, здаєцця.
— Твій брат живий?
— Живий. Каже, що це він тобі показав вожака.
— Я так і думав, що то твій брат. Молодець. Якби вожак лишився живим, ще невідомо, як би все закінчилося. А до речі, хто вбив останнього вовкулаку?
— Стрибунець. — Леля засміялася. — Тобто жаба.
— А ви? Як ви з жабами впоралися?
— Звичайно як. Постріляли.
— Ти постріляла?
— Івась і я.
— Він теж уміє стріляти?
Леля відповіла не відразу.