Хлопець геть вибився з сил. Позаду важкий день, та ще й іти назирці завжди значно важче, ніж просто рухатися вперед. Десь зовсім поруч засичала нічна гадюка. Але вона була не на шляху Лисого, тому він навіть не стишив ходи.
Попереду між деревами потрохи просвітлювалося. Він підійшов до величезної галявини, залитої місячним світлом. Лелю тепер було добре видно — вона простувала до купки невисоких хаток, складених, як і в їхньому селі, з колод. Лисий причаївся в тіні крислатого дуба. Найспокійніше й найдобріше дерево. Ніякої несподіванки від нього можна не чекати. Хлопчик завмер і на якийсь час втратив Лелю з поля зору. Його тепер цікавило інше: де охоронці? Хоч скільки він вдивлявся в вулиці, ніяк не міг вловити бодай якийсь рух, бодай відблиск світла. Вікна були темні, здавалося, що в селі немає жодної живої душі. Він пошукав поглядом Лелю і не знайшов її.
Щось тут було не так. Лисому зводило живіт. Щось страшне й погане відчувалося в чужому селі. Йому стало страшно за Лелю, але хлопець тут же відігнав цей недоречний страх. Це її село. Вона тут удома. За себе треба боятися — адже ще півгодини тому він не зрозумів, якими страшними можуть бути чужа людина і її село.
І тут у селі хтось пронизливо нажахано закричав. Голос був зовсім не схожий на Лелин, однак Лисий міг поручитися, що це кричала саме вона. Забувши про небезпеку, він щодуху кинувся на цей голос.
Мертва вьоска
«Навіть найстрашніша погань не наважиться ступити на слід вовкулаків протягом трьох діб», — розповідав колись батько, як іще був живий. Лисий згадував ці розповіді й розумів: усе, що колись так лякало його, не порівняти з побаченим у Вьосці. Хіба що одне: вовкулаки ніколи не йдуть поодинці. Вони завжди налітають зграєю. Не може бути в цілому світі істоти, яка здатна була б сама накоїти стільки лиха.
Він намагався уявити, що ж тут насправді відбулося, і не міг. Наслідки були перед очима, а уява відмовлялася пояснити, як таке могло статися. В селі не просто не лишилося жодної живої душі. Не було навіть жодного непошматованого тіла…
Вони ночували на вулиці. Зайти до якоїсь оселі ні він, ні тим паче Леля не могли. Леля, мабуть, зовсім не спала. Принаймні коли черговий кошмар будив Лисого, він щоразу бачив її в одній і тій самій позі. Вона сиділа, обхопивши руками коліна й бездумно хиталася з боку в бік. У місячному сяйві блищали її сухі зелені очі. Леля не зронила ні сльозинки. Вона, схоже, просто виключилася, відгородилася від світу. Під ранок, коли зблід місяць і випала роса, Лисий навіть подумав, що дівчинка вже ніколи не повернеться до життя.
Але тільки-но зазолотилися верхівки дерев на сході, вона підвелася, дуже зосереджено й діловито обійшла всі хати, уважно вдивлялася в понівечені мертві обличчя. Це було її село, то були її близькі й рідні, і все ж вона знайшла сили подивитися на кожного. Лисий мусив визнати, що він би так не зміг. Навіть на тіла цих чужих людей він не міг поглянути.
— Дітей немає, — нарешті сказала вона. — їх забрали. Ходім.
Лисий відчував, що зараз він мусить слухатися її. Вони зайшли в перехняблену хату в центрі села. Не кинувши й оком на те, що лишалося від мешканців оселі, Леля попрямувала в дальній куток. Там вона відкинула половичок, під яким виявилася дерев'яна ляда з іржавим металевим кільцем. Відчинивши погріб, Леля помацала рукою під долівкою, дістала недопалену свічку й кресало, засвітила вогонь, потім спустилася вниз рипучою драбиною.
— Тримай! — гукнула вона звідти й почала викладати на долівку спершу великий арбалет з різьбленим ложем, потім два колчани зі стрілами в чорному оперенні й нарешті обережно виклала могутній палаш із загнутим руків'ям.
— Вони не встигли скористатися цією зброєю. Кілька років виготовляли її — спеціально проти вовкулаків, і… не встигли. — Говорила вона рівним безбарвним голосом. — Вовкулаки не вбиваюць дітей. Вони вирощуюць із них нових вовкулаків. Часу в нас небагато, але є. Ти пайдеш зі мною?
Сказати, що це було безумством — нічого не сказати. Що можуть вони — двоє підлітків з арбалетами — проти зграї безжалісних напівзвірів-напівлюдей? Але зараз щось пояснювати Лелі було безглуздо. В її очах палав такий лютий зелений вогонь, який не згасити ніякими словами.
— Що такого спеціального в цій зброї? — після тривалої паузи спитав Лисий.
— Срібло, — коротко відповіла дівчинка.
Справді, на самісінькому краєчку темних наконечників стріл були крихітні вкраплення блискучого білого металу. Таким же білим блиском сяяло й лезо палаша.
— Звідки у вас стільки срібла? — задумливо поцікавився Лисий.