Люба удавано сумно зітхнула. Потім знову посміхнулася й обвела зв’язаних веселим поглядом.
— І це справедливо, — сказала вона. — Він заслужив найтяжчу кару. І його Леля — також. Великий гріх на їхніх душах. Великий.
Тут крізь награну веселість у голосі й очах її стали помітні блискавки ненависті. Це було несподівано для Василька. Він не розумів, за що можна так ненавидіти Лелю й Лесика. І спитати, звісно, не міг. Та якби й міг, то, мабуть, не спитав би. Бо відчував, що Люба просто не відповіла б. Навпаки, можливо, вона скаже й сама, якщо її не питати. Дівчина зараз так світилася закоханістю в себе саму, що сказати могла багато.
І вона справді говорила, майже не вгаваючи.
— Але не будемо про мертвих. Про них треба тільки добре або нічого. Так моя бідна бабуся казала. А вона ніколи не казала того, чого не знає. Немає більше бабусі…
І знову Василько здивувався, почувши в її голосі справжній сум. Навіть очі Любині, схоже, наповнилися слізьми. І Пластун закивав головою, ніби згадуючи, яка мудра й добра була Любина бабуся. Втім, він і справді міг її пам’ятати.
— Тиина! — сказав він.
— Я знаю, — відповіла Люба. — Не я її вбила.
До чого тут бабуся, думав Василько. Можна подумати, що це ми її вбили. Та й не цікавила його Любина бабуся. Не про неї вони хотіли почути, коли змовлялися йти сюди. Він перестав слухати Любину награну балаканину, підвів голову й почав роздивлятися Любину хату, в якій раніше ніколи не був. Мазана біла піч із лежанкою; хоч і літо, а затула не стоїть на місці. Дубовий стіл — старезний, але ще досить міцний. Над головою зі сволока звисають кетяги сушених ягід, снопики трав, нитки з нанизаними грибами. Таких ягід, трав і грибів люди не їдять, це все зілля для настоянок, запарок та всього такого іншого. У глибині — масивне дубове ліжко. Підлога вкрита струганими дошками.
У Василька запаморочилося в голові. Він уже сидів на такій самій підлозі в такій самісінькій хаті — в ній усе було так само, ніби збудовано тими самими руками. Тільки тоді не він, Василько, був зв’язаний, а баба Яга, що немилосердно хропла на ліжку, приколисана димом від сухої сон-трави.
Невже?! Невже Любина бабуся і їхня знайома баба Яга — це одна й та сама істота?
Ні! Цього не може бути. Адже він сам чув, як тепло відгукувалися його нові односельці про Любину бабусю — яка лагідна й мудра вона була, як усіх лікувала, ще й дивувалися — звідки в такої доброї бабусі могла взятися така лиха онука.
Василько знову почав прислухатися до Любиних слів.
— А чому? Чому, я вас питаю? — тепер у її голосі чувся не награний, непідробний гнів. — Хто її змусив?
Дівчина метнулася до ліжка, впала на коліна й почала нишпорити під ним рукою. Викинула стоптаний черевик, якусь незрозумілу, мабуть, дерев’яну річ, що трохи нагадувала сковорідку, а потім витягла уламок каменя. Люба підвелася на ноги, тримаючи його в руці.
— Ось! — урочисто показала вона всім плаский кам’яний корж, чимось зверху помережаний. — Ось що її вигнало з рідної хати. Оця дурничка, уламочок цей.
Вона з огидою пожбурила камінь на підлогу. Він грюкнувся об дерев’яні дошки, колесом покотився по хаті й нарешті упав біля Василькових ніг мереживом догори.
Ось уже більше місяця хлопчик навчався. Всі вони навчалися. Майже щодня Лисий збирав їх у своїй хаті й вони вчилися читати. Вони писали на берестяних клаптиках, ретельно виводили літери й дивувалися, коли з цих безглуздих маленьких значків утворювалися слова, сповнені змісту. Василько вчився найкраще. Він уже читав навіть швидше за Лелю.
Тому лиш кинувши погляд на камінь, він зрозумів, що в химерному мереживі на вирівняній поверхні каменя немає нічого химерного. Та й не мереживо це, а літери, вибиті якимось незрозуміло міцним предметом. От слова, що з них складалися, були справді химерними. Наче й людською мовою, тільки якоюсь дуже дивною, ніби навмисне зіпсованою. А може, причина була в тому, що то був лиш уламок каменя, й на ньому не було початку й закінчення речень. Тільки окремі слова, від яких ставало моторошно.
Принаймні тепер можна здогадатися, чому Любина бабуся пішла з села. І за що сама Люба так їх усіх ненавидить.
Новий слід
Василем знав, що ніколи не можна чекати на одному місці. Місце треба міняти. Посидів на одному дереві, перейшов на друге, потім під оцим розлогим кущем початував — його гілля схилилось аж до землі, тож під ним чудова схованка. Потім перейти до ще одного дерева. При цьому головне — самому залишати якомога менше слідів.