Выбрать главу

— Ведмідь теж тільки тебе стосується? — холодно поцікавилася Леля.

— Звідки ти знаєш?!

Виявляється, і її можна збити з пантелику. Якщо знати, як.

— Я багато що знаю, мені тільки цікаво, чому я про це знаю не від тебе, — суворо промовила Леля. — Ми що, не сестри? Ми вороги? Ти вважаєш, що від мене й Лесика треба все приховувати? Від Пластуна, бач, нічого не треба приховувати. Бо він друг. Так? Я тебе правильно зрозуміла, Марічко?

Лисий не втручався в розмову сестер. Він не вмів розмовляти з малою. Дуже любив її, але розмовляти не вмів.

Марічка мовчала. На очах її виступили сльози, і Лисий уже ладен був ні про що більше не розпитувати її, аби тільки не бачити цього.

— І плакати нічого, — сказала Леля. — Ти нас не розчулиш. Занадто велика небезпека загрожує нам і всьому селу. Втім, якщо тобі байдуже, що з нами всіма буде, тоді, звичайно, можеш мовчати…

Що-що, а мовчати Марічка не стала. Вона так голосно й гірко розридалася, що Лисий ладен був крізь землю провалитися від сорому. Він розумів, що не він образив малу, однак позбутися почуття провини не міг.

— Ясно, — жорстко підсумувала Леля. — Плакати тобі вигідніше, ніж говорити. Чесно кажучи, я думала, що ми тобі дорожчі, ніж Пластун. Треба йти.

Вона почала підводитись, але мала рвучко обхопила її за шию й зайшлася ще більш розпачливими сльозами. Лисий усвідомлював, що Леля робить правильно, але, як йому здалося, то був дуже вже жорстокий шлях.

Марічка почала щось тихо говорити крізь голосні схлипування. Лисий ні слова не міг розібрати. Леля напружено слухала. Лисий чекав. Він бачив, як по одягу на її плечі розходиться мокра пляма. Це ж треба — в такому маленькому тільці так багато сліз!

— І це все? — нарешті спитала Леля.

Мала закивала головою.

— Ну, так чого ж ти не розповіла зразу?

Марічка не відповіла.

— Ти думала, що про таке розповідати соромно?

Мала почала товкти головою Лелине плече. Леля погладила її по голівці. А потім несподівано для Лисого сказала:

— Так, я теж не змогла такого розповісти Лесику.

Марічка підвела голову й подивилася на неї здивовано, враз переставши плакати.

— Якого? — спитала вона рівним голосом, ніби й не було тривалого ридання. І очі висохли.

— Зараз розповім, — відповіла Леля. — А потім ти розкажеш Лесику те, що розказала мені.

Марічка довго дивилася їй в очі й, не відводячи погляду, кивнула.

— Коли ми були на річці, — почала Леля, — нас відрізало сліпою пожежею від дороги додому…

Мала не перебивала, Лисий теж сидів тихо, ловив кожне слово. Тепер йому стало зрозуміло, чому Леля тоді не зізналася, про що вона говорила з русалкою. Він підозрював щось подібне, здогадувався, що вона не може зізнатись, однак наполягав, як дитина, — аж мало не посварилися. А просто треба було дати їй час.

Дослухавши до кінця розповідь Лелі про розмову з русалкою, Марічка промовила:

— Як ти могла з такими гидкими русалками так довго розмовляти. Зелені, як жаби. Ще гірші за жаб.

Про свою зустріч із русалками Марічка їм не розповідала. В Лелиному погляді було настійливе запитання, тож Марічка знов обхопила сестру за шию й міцно притислася до неї. Майже так само міцно, як Лисий — тоді, на березі. Він відчув, що обличчя почало рожевіти, але зупинити цього не міг.

Леля дивилася на нього такими чистими очима, що було ясно: вона подумала про те саме. І усміхнулась. І він також не стримав усміху.

— Це вперше, — сказала вона.

— Що? — не зрозумів Лисий.

— Ти вперше усміхнувся після… — вона не договорила.

— Після смерті, — закінчив він її фразу.

Запала мовчанка. Вони дивились одне на одного так, як їм чомусь дуже рідко випадало дивитися. Ніякі слова не потрібні. Він, безперечно, став іншим. Не таким, яким був іще два дні тому. Леля не могла б сказати, що нового вона в ньому тепер помічала. Але водночас він лишався тим самим Лисим, якого вона знала. Він просто швидше, ніж вона, подорослішав.

Колись давно, коли був іще живий її батько, вона якось зізналася йому, що їй не подобаються хлопці її віку. Всі вони якісь малі, зовсім діти. То регочуться, то штовхаються, то починають дражнитися й кривлятися… Був у них у селі один такий Сашко — найвищий, найдужчий і найспритніший серед ровесників. Леля знала, що подобається йому. Але ж який він був дурний!.. Особливо взимку в нього щось ставалося з головою: то їхню стежину водою вночі заллє й сніжечком притрусить, то наліпить цілу гору сніжок і щойно побачить Лелю, починає вправлятися… Батько відповів їй тоді: