— Ти мені не хібакай, — роздратовано кинула дівчина. — Мало, що дозволила тобі розмовляти, так іще й на запитання не відповідаєш.
— Ду, дивися, — розважливо почав Василько. — Ти ж де збираєшся дас відпускати, правильдо? Тобто цілкоб богла б беде залишити з гадчіркою в роті. Побру, то й побру. А де залишила. Чобу?
— Ну, і як ти гадаєш, чому?
— Тобу що пожаліла, — твердо відповів хлопчик.
Люба невпевнено й недовірливо посміхнулася.
— Ти справді так вважаєш?
— А хіба ді?
Дівчина знову розлютилася:
— Я кому сказала не хібакати! — і вона, не дійшовши до кутка, розвернулася й зробила крок до Василька.
— Ой, сабе вирвалося, — кумедно-злякано поспішив він виправитися.
— То чому ж ти вирішив, що я добра? — глузливо повторила запитання Люба.
— Тобу що така вродлива дівчина де боже бути злою.
Люба розсміялася.
— Так я й думала, — сказала вона крізь сміх. — Просто підлизується.
— Якби я підлизувався, я б сказав, що ти розубда, — заперечив Василько. — А я ж цього де казав. І де скажу…
— Що?! — Любиному обуренню не було меж.
Василько удавано, але дуже подібно до правди прикусив язика.
— Ану повтори!
— Та ді, це я так, вихопилося.
— Чого нема, те не вихопиться, — мовила Люба, сідаючи на тесаний стілець. — Давай, розповідай. Чому це ти, дурне хлоп’я, не вважаєш мене розумною?
Василько мовчав, скільки міг. У хаті ставало все темніше. Івась і Борода з цікавістю й надією дивилися на нього. Водночас погляд Пластуна не віщував нічого доброго. Схоже, він образився за Любу більше, ніж сама Люба за себе.
— Годі гратися в мовчанку, — нетерпеливилось хазяйці. — Або ти зараз же скажеш, або через мить матимеш ганчірку в роті. Раз…
— Скажу, скажу! — вигукнув Василько. Він іще хвильку помовчав, ніби вагаючись, а потім спитав: — А ти де будеш гдіватися?
— Побачимо, — зверхньо відповіла Люба.
— Ду, тоді краще затикай беді рота.
Не на ту напав. Люба взяла з Пластунових рук ганчірку й запхала Василькові в рота. Хлопець почав смикатись, вовтузитися, крутити головою. Він враз почервонів — навіть у сутінках видно. І тут Івась зрозумів, що Василько справді задихався — зовсім не удавав цього. Івась засмикався, спробував звестися на ноги, відчайдушно крикнув:
— Що ти робиш?! Він же помре!!!
Але натомість ніхто нічого не почув, крім кумедного мугикання.
— Щось ви дуже вже швидко всі почали хворіти, — засміялася Люба. — Пластунчику, дай йому по горищу, щоб помовчав. Просто шмаркачі якісь.
Знахідка
Якось дивно біг цей пахолок. Спочатку, зрозуміло, він просто тікав від того дивного місця з поколупаною землею. Щось його там страшенно злякало. Малий не вибирав дороги, години, мабуть, зо дві просто мчав кудись подалі. І ця частина його сліду збереглася найліпше: обламані гілки, затоптані стеблини перезрілої кропиви, навіть полишене птахами гніздо, яке він мало не перекинув ногою, хоч воно було добре сховане від очей. Власне, через те пацан і не помітив його. Але людина в здоровому глузді на такі зарості не попре. Отже, тікав. Тому й сильний дощ, який пройшов після того, не змив слідів.
Потім шкет заспокоївся й почав вибирати дорогу. Тут уже Василеві стало значно важче. Не те, щоб хлопійко намагався приховати сліди, але він вочевидь був лісовою дитиною, тому просто не міг іти інакше — привчений приховувати сліди завжди. Ще й дощ.
Тут уже Василеві доводилося напружуватись. І хоч який вправний виявився цей хлопчисько, а Василь таки вправніший. І досвідченіший. Він знаходив сліди.
І весь час дивувався. Шлях пацана пролягав якось нелогічно, безтямно. То він ішов на захід, то раптом звертав на південь, то йшов колом і знову повертав на захід. У якомусь іншому випадку, якби йшлося не про таких підступних і ненормальних дітей, Василь вирішив би, що хлопець просто не знає дороги. Але швидше за все, він хотів переконати в цьому Василя. От, думає собі, йтиме Василь за мною, йтиме, побачить, що я сам не знаю, куди йду, та й подумає: «А, грець із тобою! Не буду я за тобою йти. До добра твоя дорога не доведе!»
Але не на такого натрапив. Василя не обдуриш! Його багато в житті дурили, та не у всіх виходило. Майже у всіх не виходило. Бо він нікому ніколи не вірив. Крім вождя, звісно. І якраз вождь його зрештою обдурив. Ошукав. Оступачив. Виявився він ніяким не вічним вождем, а отже — і не великим вождем. Просто собі вождем, чиє життя залежало від дурної каменюки.
Василь ішов по сліду й згадував напис на їхньому камені. Власне, й не згадував, бо завжди пам’ятав його. Він не вмів читати. Вождь сам вирішував, кого вчити читати, а кого ні. Чомусь Василя він не навчив, хоч той дуже хотів навчитися. Він підозрював, що вождь навчає тих, хто міг би заступити його, якщо трапиться несподіване.