Її темно-зелені очі дивилися привітно, хоча й дещо насмішкувато.
— Як погода? — весело спитала русалка.
Леля розсміялася. Вона так давно мріяла про цю мить, шлях до неї був такий тяжкий і небезпечний, що буденність русалчиного запитання здалася їй неймовірно смішною.
Схоже, саму русалку Лелин сміх здивував іще більше, бо вона якось швидко глянула, звівши брови, а потім зненацька зникла під водою.
Сміх замерз у Лелі на вустах. Чого вона найменше хотіла, то це образити русалку. Спливали хвилини, а підводна жінка не поверталася. Лелю охопив розпач. Невже ж така дрібничка могла все зіпсувати!? Все зруйнувати! Вона мимоволі озирнулася туди, де ховався Василько. Але його не було видно — мабуть, добре сховався. Коли ж Леля знову повернула голову до води, над її поверхнею вона побачила вже дві жіночі голови, тільки в іншому місці — трохи нижче за течією. Коли вони з’явилися? Чи встигли помітити, куди Леля дивилась? Адже якщо русалки здогадаються, що вона не сама, розмови може не відбутися. Тобто змарнованою виявиться ще одна можливість!
— То чим же тебе так погода насмішила? — спитала її друга, стріпнувши волоссям і розсипавши навколо дрібненькі кульки води.
— Не погода, — Леля усміхнулась у відповідь на їхню привітність. — Просто запитання про погоду… Ну, мені здалося, що воно було якесь… Ми ж іще не знайомі.
Тепер уже засміялися русалки.
— То давай познайомимося. Мене звуть Русалка, — сказала перша.
— А мене — Русалка, — додала друга.
Тепер, коли вони назвались однаковим іменем (та й не іменем зовсім: те, що вони русалки, Лелі й так було відомо), вона здивовано помітила, що вже не певна, котра з них з’явилася першою. Дівчинка придивилася пильніше. Ні, обличчя були дуже різні, тільки от… Вони ніби мінялись обличчями. Ніби одне перетікало в друге, і знову…
Раптом Леля згадала розповіді жінок із їхньої вьоски. Точніше, одну тільки розповідь: жінки казали, що якось до них випірнуло відразу двоє русалок, і вони тоді вирішили з ними не розмовляти, бо відчули, що русалки дужчі. Тоді, два чи три роки тому, Леля ще більше здивувалася. Тепер, згадавши, вона зрозуміла, про що говорили жінки. Але було вже пізно.
Вона не встигала стежити за зміною облич. Вона й не могла встежити за цим перетіканням, русалки мінялися то очима, то губами, то волоссям, це був якийсь невловимий, химерний танок; вони були такі гарні, їхня краса притягувала, Леля відчула непереборний потяг взяти участь у цій грі. Русалки кликали її до себе, й це було так прекрасно, так почесно — саме вони й саме її бажали прийняти до свого гурту, поділитися з нею своєю красою, своїми вміннями, своїми талантами й життями. Вона звелася на ноги й повільно рушила до води, злегка ослизаючись на грузькому піску і все ж таки не втрачаючи рівноваги.
Забудькувата лікарка
Ця зустріч накоїла лиха. Різко обернувшись на звук, Лисий мало не втрапив обличчям у високу кропиву. Він мимоволі сахнувся назад, але нога вгрузла в плетиво трави. Видивляючись, що діється на Любиному городі, хлопець і не помітив, що назаплітав ногами справжнє сильце. Воно не було таким уже міцним, проте достатнім, аби він втратив рівновагу й повалився в кущ ожини. Численні голки пройшлися по обличчю й руках. Хлопець мимоволі скрикнув. Одне слово, галасу наробив більше, ніж вимагалося для того, щоб Люба почула й вийшла з хати.
І вона почула й вийшла. Це було дуже дивно, але Люба безпомилково пішла просто до того куща, під яким борсався серед колючок Лисий. Треба було щось робити. Не вистачало тільки, щоб вона побачила, що він тут підглядає.
А Люба вже наближалася до заростів ожини. І коли їй лишалося зробити три-чотири кроки, Лисий, подряпаний, але щасливий, вийшов назустріч, тримаючи в руках чорну курку.
— Любо, це не твоя курка тут заплуталася в ожині?
Побачивши його, дівчина спершу скептично посміхнулася, та після цих слів, перевівши погляд на птаха, повелася зовсім несподівано й незрозуміло. Спершу вона наче хотіла кинутися до Лисого, щоб відібрати курку. Потім завмерла й розпливлася в радісній усмішці. Потім пригасила цю усмішку, хоча й не до кінця. Все це тривало якихось дві секунди. Ці настрої змінювалися так швидко, що хлопець не встигав їх осмислювати — тільки фіксував, як один переходив в інший.
— Як це мило, Лесику, що ти її визволив! — защебетала Люба, беручи птаха з його рук. — Аж сам геть обдряпався. Дякую тобі.
— Не варто. Бувай здорова, — відповів Лисий, роздратований тим, що вона назвала його Лесиком. Пояснити цього він не міг, але відчував, що йому приємно, коли так називають його Леля й діти, і страшенно дратівливо чути це ім’я від Люби. Може, тому що в неї виходило нещиро?