Потім з'явився Василько, і люди зітхнули з полегшенням. Всі вже звикли, що на вечірніх посиденьках вони тільки й чекають, що цей малий, якому давно вже час спати, починає щось розповідати… Здається, кожен може таке придумати, але зовсім не кожного всі слухатимуть. А Василько… Ну, та що там казати, це ж Василько!
Поруч із ним ішов серйозний і набурмосений Івась. Він завжди набурмосений. От тільки… Коли не було Лелі й Лисого, Івась завжди знав, що робити. І завжди всім міг порадити щось слушне. Він був страшенно схожий на Лелю.
Наталка… Чарівне створіння, чесне й відверте до нерозсудливості. Її часто жаліли й думали, що не приведи лихо й самим бути такими ж відкритими й щирими. Проте хто з жінок у селі не мріяв, щоб у неї народилася така ж сама доня!..
А далі… Далі з-за рогу вийшов неймовірних розмірів бурий ведмідь. Від одного погляду на нього жижки починали тремтіти. Його вже багато хто бачив і знав, що боятися не треба. Але щойно він з'явився, всі мимоволі сахнулися, розступилися. Хотілося про все забути й тікати додому, а там сховатися під ліжком.
І от на цьому чудовиську сиділа улюблениця всього села, золотоволоса й розсудлива не на свої роки Марічка. Вона усміхалася на всі свої молочні зуби, хоч, як і всі інші, ніч перед тим не спала. Від того, що саме вона сиділа на спині ведмедя, народ одразу заспокоївся й зрозумів, що цей грізний ведмідь, який прогнав вовкулачих недобитків, їм, людям, нічим не загрожує, що це їхній друг, що це рятівник.
Юрба розступилася, стала півколом і мовчки дивилася на дітей, яких учора вони хотіли вигнати з села невідомо куди. А діти зупинилися й дивилися на односельців, утомлені, навіть виснажені, але спокійні й упевнені в собі.
— Борода… живий? — спитала Дзвінка.
— Бородо! — на весь голос закричала Марічка. — Ти живий?
Тут із-за того ж рогу перевальцем вийшла Каченя, тримаючи за руку височенного чоловіка з темною шкірою, в якому не зразу впізнали Бороду. Та й як же могли вони його впізнати, коли жодної волосинки не було не тільки на його обличчі, а й на голові. Все вигоріло. Все було вкрите чорними струпами впокореного вогню. І всі жінки села подумали: «Ти ба, який вродливий!»
На обличчі Качені — жодного сліду опіків. Воно світилося щастям і любов'ю.
І що цікаво: ніхто з присутніх не здивувався, чом же в Лелі такі заплакані очі.
