І тоді в її погляді він побачив щось нове й дуже швидко збагнув, що саме: жалість. Марічці було дуже шкода його. Вона менша майже на шість років — і жаліє його! Івась відчув, як у душі наростає роздратування.
Однак вихлюпнутися воно не встигло. З-за рогу на них вилетіло руде кошлате чудовисько, почало гавкати й лизати їх в обличчя, залишаючи на одязі віхті своєї рудої щетини. Глина линяв.
— Нас Леля шукає, - сказала Марічка, взяла Івася за руку й повела до села.
Кропив’яний носовичок
А біля Лисої криниці Помидора вже дарувала чергове намисто. Приголомшені жінки не знали, що сказати, тому просто мовчали й слухали:
— Ви розумієте, сусідко, він так не може. Це ж звичка. От як ви звикли були витирати носа хустинкою, а вам кажуть, тепер витирайте кропивою. Отак і він, розумієте?
Жінки захихотіли, й Помидора відчула приплив сил.
— Ну, звикла людина снідати яєчнею!
— Яблуко теж добре на сніданок — полегшує, — промовила котрась із жінок.
— От бачите, — зраділа Помидора. — Вам полегшує, а мені ясна задирає. Воно як кому. То хіба ж можна, щоб усі — як один?
— Та хто ж таке каже?
— Як хто? Як хто? А хто сказав, щоб ніхто на сніданок яєчні не їв?
— Лисий?
— Ну, та не Миша ж!
— Чекайте, Помидоро! Хто сказав, щоб Миша не їв яєчні?
— Та до чого тут Миша! — Помидора почала дратуватися з недоумкуватості співрозмовниць. — До чого тут Миша. Я ж не про Мишу кажу, я взагалі!
— То це не Миша звик до яєчні? — з радістю спитала щойно обдарована тітка.
— Ні, не Миша, — демонструючи свою терплячку, стримано промовила Помидора. — Це якраз не Миша. Це якраз Опенько любить яєчню. Але яке то має значення — хто? А якби й Миша? А якби ваш от чоловік Стирчак узяти. Я його дуже поважаю. Так йому й скажіть: Помидора тебе дуже поважає.
Стирчачка з сумнівом повела головою. Ще чого, ніби відповіли її враз нашорошені очі, ще я своєму казатиму, що він Помидорі вподобався… Ага!
— Неодмінно перекажу.
— От уявіть, якби він звик до яєчні на сніданок…
— Та де ж це на нього тих яєць набрати, щоб він щоранку їх жер і не вдавився?
— Ой, — знайшлася Помидора, — а то у вас курочок нема!
— Та де ж це бачено, щоб кури несли сім яєць на тиждень!
— А хіба це дивина? — ляпнула Помидора й миттю прикусила язика. За мить виправилася: — У вас же не одна курка.
Співрозмовниці помітили Помидорину ніяковість і опустили очі долу, щоб не запосміхатися їй в обличчя.
— Воно, може, й не одна, та все одно не стільки, як у вас із Мишею, — стримано відповіла Стирчачка.
Однак Помидора не здавалася. Чомусь їй необхідно було взяти гору в цій розмові. Скільки пам’ятали жінки, ніколи вона не була такою наполегливою.
— Ну от. У вас іще менше, ніж у нас. І що? Й тих двійко яєць на тиждень не з’їсти?
Розмовляли вже тільки Помидора з дружиною Стирчака. Всі інші ховали очі, в балачку не втручалися.
— Важко, звичайно, не їсти їх, коли весна й харчів і так обмаль… А що тут можна вдіяти? Якщо Лисий каже, що треба завести якомога більше курчат, мусимо слухатися. Йому видніше.
— Хіба як на ослінчик залізе, — підпустила Помидора.
— Та є такі, що й з ослінчика стільки не побачать, як він бачить.
— Так, — втрутилася ще одна жінка. — Страх подумати, що було б, якби того разу його не послухалися. То що ж тепер не вірити! Краще вже попостувати.
— Ви так кажете, — наполягала Помидора, — наче це Лисий усіх вовкулаків перестріляв.
— Ну, не всіх. Ніхто не каже, що ваш Миша мало їх убив. А тільки не Миша, а Лисий попередив про те, що вони прийдуть.
— То й що?
— Нічого. Того разу послухалися і цей раз послухаємося. Без води жили, що вже без яєць весну перебути!..
Стирчачка сказала це й сама запишалась, як вона добре це втнула. Бо всі ж пам’ятали, що без води (без доброї води) доводилося жити, аж поки викопали цю криницю, біля якої й точилися нині ляси. Лису криницю, бо викопав же її ніхто інший, як Лисий. Це в неї справді добре вийшло.
Ковалеве слово
Своїми твердими, нечутливими до температури пальцями Борода схопив розжарене до білого залізо й кинув його на ковадло. Мишу аж пересмикнуло. Якби він на власні очі не бачив, що коваль вихопив цей шматок металу з горнила, міг би ще припустити, що то просто колір такий, що насправді залізо не гаряче. Якби Миша думав, що Борода його бачив, тоді він міг би припустити, що це такий фокус — навмисне для нього, Миші. Та це здоровило з величезним молотком у руці було так зайняте своїм ділом, що гостя навіть не помітило. Тому побачене вразило Мишу до нудоти. Він навіть забув, із чого хотів розпочати розмову.
Миша стояв і дивився на Бороду, як той працює. Височенний, чи не вдвічі вищий за гостя, сильний аж страшно, волосся на обличчі за зиму відросло, але не дуже: стирчало в усі боки, як колючки в їжака. «Цікаво, казала якось Помидора, воно в нього м’яке чи цупке?» Миша тоді ладен був убити її за таку цікавість. Але засіло, бач, у голові. Сам тепер дивився й думав, чи цупке волосся в Бороди на бороді.
Коваль працював сьогодні сам, підручного не було. Видно, це не дуже добре. Він сам тримав великими щипцями шмат червоного заліза на ковадлі й сам гупав по ньому молотком. Молоток у нього був велетенський, як і сам Борода, — молот, а не молоток. Утім, молот стояв тут же, поруч, у кутку, руків’ям догори. І то був справжній молот — Миша одразу й не взявся б за такий, принаймні на людях. Бо підняти його він би підняв, а от уже як слід розмахнутися й ударити… А може, й зміг би.
Миша взагалі не був слабаком. Хоч із виду й не скажеш. Він був жилавий, спритний, обережний, хитрий. Але, звичайно, з Бородою ніколи б не надумав тягатися силами. Хіба що в дитинстві, коли хлопці боролися (без ударів), він якось боровся з Бородою. І навіть переміг. Щоправда, Борода тоді піддався, й цього ніхто не помітив, крім Миші, звісно. О, як він тоді цього дебелого зненавидів! І досі не пробачив. І ніколи не пробачить…
А перед хлопцями тоді Миша хизувався:
— Добре бути маленьким. Якщо мене поборе Борода, всі казатимуть: «От уже ведмідь — такого маленького поборов». А якщо я поборю його, всі казатимуть: «Ти диви, такий малий, а такого здорованя подолав».
Борода тоді весело сміявся разом з усіма. І Миша сміявся, хоча на душі було гидотно.
Зараз усе це чомусь згадалося. Може, тому, що Миша, спостерігаючи, як вправно й точно працює Борода, раптом усвідомив, що він би так ніколи не зміг. Ніколи б не навчився. Дрібний він, Миша, от і все. А дрібних ковалів не буває й бути не може. Тож йому не силою, а розумом і обережністю слід усього в житті домагатися.
А як же він мріяв стати ковалем! Годинами просиджував у кузні, дивлячись на вогонь, на іскри, що розліталися, мов мухи, коли коваль піддавав повітря з міху, а потім як під вправним молотком кавалок заліза перетворювався на маленькі, але дуже гарні й гострі наконечники для стріл. Коваль занурював їх у масну воду, й вони шипіли, як гадюки…
Що ж, не судилося. Судилося Бороді. То й хай. Хай Борода буде ковалем, а він, Миша… А він буде не ковалем, а… Буде. Напевно буде, якщо переконає Бороду. Бо якщо погодиться Борода, погодяться й інші. Не всі, звичайно, він не пустопорожній мрійник. Але всіх і не треба. Хтось мусить і похазяйнувати тим часом.
— Тобі щось треба? — урвав коваль його роздуми.
— Та… — Миша зовсім не так планував розпочати розмову. — Власне…
— Що ти тягнеш, як Вухань! Кажи, що треба, або не стій над душею. Страх не люблю, як хтось через плече зазирає. — Борода сильно вдарив молотком по залізу.