— Хіба ж, Бородо, через твоє плече хто зазирне? — Миша потроху намагався вивернути на свій шлях.
— Я не дівка, щоб мене вихваляти. Кажи, чого прийшов. — Коваль не припиняв праці.
— Та побалакати треба.
— Ну, то балакай! Чи в мене часу, як у тебе? Он скільки роботи — бачиш?
Миша не бачив, але кивнув. Він не хотів говорити голосно, однак Борода знай стукав по ковадлу, тож довелося майже кричати. А знадвору ж могли почути…
— Як там Каченя?
— Звісно як, діло жіноче, — відказав Борода через плече. — Ти оце спитати про Каченю прийшов?
— Та оце ж я про вовкулаків…
— Ото згадав, як баба дівкою була! Нема вовкулаків — перебили.
— Це тут нема, — наполягав Миша. — А в лігві їхньому є. Там і вовкулачиці, й охоронці, й дрібнота їхня… І року не мине, як попідростають. Що тоді робитимемо?
— Те саме.
— Це якщо знатимемо, коли вони прийдуть. А як не знатимемо? А як зненацька нападуть — хоч і завтра?
Борода опустив молоток і задумливо подивився на Мишу.
— До лісу ти не ходиш. Ніяких слідів не бачив. Звідки ти взяв таке?
— Яке?
— Що завтра?
— Та ні… Я для прикладу кажу. Можуть же прийти. Ну, там… помститися…
— То що ти пропонуєш?
— Піти в їхнє лігво й назавжди очистити від них землю.
— Овва! — Борода взяв з полиці кухля, набрав з відра води й великими ковтками миттю випив її. — І хто ж піде?
— От про це ж я й хотів побалакати, — пожвавішав Миша. — Якби ти погодився, та з чоловіків іще хто…
— Ну, хто, хто?
— Так я й кажу ж: ти, я, ну, і ще хтось із чоловіків…
Борода випив ще одного кухля води.
— А чого це ти вирішив, що я з тобою кудись піду, Мишо? Я й до криниці краще без тебе прогуляюсь, не те що до лісу…
— Ну, я не вирішив, а от просто прийшов погукати тебе з собою…
— Он як! А якщо я відмовлюся, ти сам підеш?
Миша опустив очі й мовчав.
— Я питаю, сам підеш? — гримнув Борода. — Чи тільки як є за чию спину сховатися?.. Га? Не чую!
Миша нарешті набрався рішучості, підвів на Бороду очі, для чого йому знадобилося задерти голову, й твердо відповів:
— Якщо більше ніхто не піде, я піду сам. Тому що це конче необхідно зробити. І якщо ви не розумієте цього…
— Чекай-чекай! Не напускай тут диму. Он горнило й так чадіти почало, як ти прийшов. Ти мені краще скажи, що це зробити?
— Як що? Перебити вовкулаків. Невже не зрозуміло?
— Отепер зрозуміло. Поки вони малі, так?
— Звісно!
— Поки вони дітки! Діток легше бити, ніж дорослих. Безпечніше, так, Мишо?
— Ясна річ, безпечніше. А що ж, чекати коли виростуть?
— А якщо це безпечніше, то йди, Мишо, сам. Не відволікай нікого від роботи. Бо це тільки ти в нас намистечками бавишся, а інші мусять працювати. Щоб прогодувати себе й дітей. Щоб наступної зими з голоду не спухнути. Іди, Мишо! І справу зробиш, і тут спокійніше буде.
— Даремно ти так, Бородо…
Борода знову взяв молоток і так подивився на Мишу, що той похолов.
— Ти, Мишо, або йди, або й не дійдеш.
Чомусь Миші здалося, що Борода не жартує.
Як не можна казати про дорослих
Вже й до хати Лисого дійшли, а Івась ніяк не міг оговтатися. Не сказати, щоб він так уже вірив в успіх, та все одно Марійчина непохитність не лишала надій. А тепер іще й Леля гукає. Може, вона знала, що Івась і Марічка десь разом? По Марічку посилати Глину — звичайна річ. А по нього, Івася? Наче Наталочки немає. Щоправда, тій довелося б півсела оббігати, поки знайшла б хлопця, а Глина зразу відчує, хто де. Мабуть, Леля знала, що вони разом. Отже, знала і про що розмовляли? Та ні, звідки!
Все одно на душі коти шкребли.
У хаті зібралися, як і завжди, Борода, Вухань і всі діти. Розмова вже почалася, тож її й не переривали, коли зайшли Івась і Марічка. Глина, щоправда, намагався втрутитися й привернути увагу до свого неабиякого внеску в загальну справу.
— Ну що, хіба не швидко я їх знайшов! — почав він, та Леля його різко урвала й наказала мовчати.
Обурений такою чорною невдячністю, пес ліг під дверима, відвернувшись і поклавши голову на лапи, й вирішив більше ні слова їм не казати. Тільки очима раз у раз косував на людей — чи не передумали, бува. Ні, схоже, про нього забули. Хоч не женуть, подумав Глина, й то маслак…
— …Щось таке робиться в селі, — казав Борода. — Він приходить і каже: «Ходім вовкулаченят перестріляємо». В нього взагалі якийсь чиряк у задниці. Сподобалося стріляти сучому синові.
— І Помидора його ходить, як той… — втрутився Вухань. — Моїй той… подарувала ні сіло ні впало.
Василько засміявся.
— Гарно вийшло, Вуханю! «Подарувала ні сіло ні впало».
І всі засміялися. Бо справді смішно, що Вухань заговорив віршами.
— А що подарувала? — поцікавилася Леля.
— Ну, те… на шию.
— Намисто? — вражено перепитала дівчинка.
— Еге.
Запала мовчанка.
— То їй щось треба, — впевнено мовив Борода. — Просто так вона й шкаралупи яєчної нікому не подарує.
— І що ж їй від Дзвінки може знадобитися? — Лисий переводив погляд з одного на другого, шукаючи відповіді.
— Шкаралупа, — відповів Борода, але вже не так упевнено.
Усі чекали, що він пояснить, тож Борода, помовчавши, ще менш упевнено сказав:
— Я й сам не доберу. Це моя Каченя казала… Помидора ходить по селу й усіх намовляє, щоб не слухалися тебе і їли яйця. Їсти, мовляв, і так нічого навесні, а тут іще яєць не їж… А нащо воно їй, це…
— Так може, вона той?.. — Вухань знову висловив загальну думку.
— Нічого вона не той, — сказала Марічка. — Просто дурна.
— Марічко, хіба можна так казати про дорослих? — гримнула на неї Леля.
— А як на неї казати? — Марійчині очі були чисті й прозорі.
Леля хотіла обуритись, але всі засміялися, то й вона усміхнулася. Що вдієш із тією Марічкою!
— Хоч як кажи, а я все одно не розумію, чого вона домагається, — Лисий повернув усіх до серйозної розмови.
Та розмови все одно не виходило. Якось так безглуздо поводилася Помидора, що зрозуміти її ніхто не міг. Одна за одною виникали ідеї, припущення, часом навіть зовсім дикі. Наприклад, що тепер вона замість Люби, що пов’язана якось із червою. Цього, звісно, не могло бути, інакше чого б це її Миша так багато вовкулаків перестріляв?
— Жити хотів, от і стріляв, за свою задницю переживав, — буркнув Борода.
— Та якби він був той… хіба ж вони б його той…
— Вони б не розбирали, хто той, а хто не той. Люба ж із Пластуном пішли з села — теж не хотіли з вовкулаками зустрічатися. — Леля цього разу говорила мало, рідко вставляла слово. Тому до неї особливо пильно дослухалися. — Я думаю, вона хоче, щоб її Миша став Інженером, щоб зайняв місце Лесика.
— Яке місце? — спитав Лисий.
— Твоє місце.
— У мене немає ніякого місця. Я не Інженер.
— Ти ще бовкни, що ти не Лисий, — втрутився Борода. — Верзе, як кінь везе!..
— Хай навіть так. До чого тут яйця?
— А ні до чого. Була б розумна, щось краще придумала б. Леля діло каже. Це Помидора так людей проти тебе нацьковує. От же ж стерво! І додумалася ж! Лисий поганий, бо не дозволяє яєчню їсти! Тьху! От дурепа!
— Ой, Бородо! — злякано вигукнула Марічка, широко розкривши свої невинні очі. — Хіба можна так казати про дорослих?
Бенкет
Вона знову зрозуміла, що Друг не прийшов, іще тільки наблизившись до заростей ліщини. Там, за чагарем, стояв веселий пташиний лемент. Марічка підкралася ближче. Листя ще було маленьке, ясно-зелене, крізь зарості було добре видно зграю горобців, що відчайдушно щось видзьобували з-поміж молоденької травички. На дівчинку вони не звернули уваги. Та й чого боятися горобцям. Навіть якби вона була за два кроки від них, і тоді б не змогла заподіяти їм шкоди. Вони завжди встигнуть розлетітися.