Івась обережно, щоб його не помітили, подався слідом за нею. За спиною почулося плямкання стрибунців, і в хлопчика мурашки полізли по спині, та він одразу здогадався, що це не справжні їдючі жаби, це Василько почав наступну частину розповіді. Зляканий рев вовкулаків, що кинулися тікати від жаб, підтвердив його здогадку. Сміх вибухнув з новою силою.
Івась наздогнав сестричку в затінку високого осокора, що втомлено схилився над вулицею і вже випустив достатньо дрібних листочків, аби місячне сяйво крізь них пробивалося ледь-ледь.
— Що сталося, мала? — стурбовано спитав він Марічку, наблизившись.
— Нічого, — відповіла вона, дивлячись своїми чистими глибокими очима просто йому в душу. — Я згодна.
Остання спроба
Розходилися пізно, коли вже й перші півні от-от закричать. Сміх і балачки розповзалися вулицями, мов кола по воді. Так трапилося, що Миша, Помидора й Опенько йшли в одному гурті. Їхні супутники знай згадували якісь слівця й рухи Василька, намагалися повторити, виходило не так смішно, як кумедно, тож компанія сміялася, йшли повільно, тільки старий мисливець намагався відірватися від Миші з Помидорою і пришвидшував кроки. Однак його не відпускали. Розходитись не хотілося, тож зникнення бодай одного супутника здавалося справжньою втратою.
— Опеньку, куди ви так поспішаєте? Ще виспитеся, — вигукувала котрась із жінок, і старий, подумки кленучи все на світі, зупинявся й чекав решту.
Потім зупинялися біля хвірток тих, хто вже прийшов, і нарешті вони лишилися втрьох. Гірше не вигадаєш. Балакати їм не було про що, і все ж Миша завів, долаючи себе, розмову.
— Так я ж оце, сусіде, про тих вовкулаків…
Опенько не відповів.
— Не всі вони до нас приходили, ох не всі!.. — Миша вів далі, ніби й не помітив, що старий йому не відповідає. — Там же діти лишилися, вартові при них, мамці їхні. А ті мамці нічим не кращі за батьків, між іншим. Принаймні ота, яку я застрелив…
— Ти хоч мені не розповідай, кого ти застрелив, — не витримав Опенько.
— Та ніби ви не бачили! — здивувався герой. — Вона ж просто на вас бігла. Та якби я її не поцілив…
— То поцілив би мене, — закінчив фразу мисливець.
— Чого б то я у вас цілився? — образився Миша. — Я в неї пустив стрілу, в неї вона і влучила.
— Ой, ну що ви, Опеньку, ваша ласка, малу дитину з себе вдаєте? — втрутилася Помидора. — Ви ж розумієте, про що мій Миша вам торочить! Вони всі сюди поприходять, розумієте? Вони ж нас так не залишать. Добре, цих ми чекали. А як зненацька нападуть! Та сонних і передавлять, мов тхір курей!
— Тож я й кажу, — вів далі її чоловік. — Треба піти й там їх винищити. От. Що скажете?
— Йди, — байдужим голосом відповів Опенько.
Миша кілька кроків зробив мовчки. Але він умів себе опановувати.
— І піду. Але якщо я піду сам, то ніхто не знає, чим усе скінчиться…
— Та чого там, — урвав його Опенько. — Лисий он сам ходив і повернувся, іще й дітей повне село привів.
І знову Миша не піддався почуттям. Відповів рівним голосом:
— Самі знаєте, це випадковість, що він дітей знайшов.
— І що зберіг — теж випадковість?
— А хто каже, що він не молодець? Тільки молодий іще, недосвідчений. Рано йому ще… — Миша прикусив язика, та було пізно.
— То он куди ти надумав! — Опенько розсміявся. — Ти спершу зроби хоч щось для села, для людей. Криницю, наприклад, вирий. Чи від вовкулачої навали захисти, а тоді люди й вирішать, яке твоє місце. Тільки мене в це не вплутуй.
Вони зупинилися між своїми хатами. Опенько вже завернув до своєї хвіртки, аж раптом зупинився й озирнувся.
— Ти знаєш, Мишо, це іншим твоя Помидора може розвішувати про твої подвиги й сотні вовкулаків, яких ти тут настріляв. А я тобі ціну знаю. Ти для мене — як бичачий міхур. Прозорий. І весь твій придурашний задум я теж наскрізь бачу. Подвиг він задумав! То й здійснюй! Але не сподівайся, що знову хтось за тебе все зробить, а ти будеш тут потім пишатися по селу. Хочеш перестріляти вовкулаків — іди й стріляй. Сам. Та сам же ти не підеш. Кишка тонка. І сам це знаєш. То й сиди на своєму місці. З твоєю кишкою — там тобі й місце. Зрозумів?
Опенько розвернувся й пішов додому.
— Ой-ой! Ви не дуже вже!.. — скандальним голосом гукнула йому навздогін Помидора. Вона страшенно не терпіла, коли її слово виявлялося не останнім у розмові.
Утікачі
Мабуть, кожен із них, незалежно від іншого, встиг усе продумати до найменших дрібниць. І їхні плани значною мірою збігалися. Мовчки вони бігцем дісталися хати Лисого, Івась відімкнув комору й виніс ступу на рогачі — спершу на вулицю, а звідти в глухий провулок за хатами. Потім притьмом повернувся, озброївся, зачинив комору й метнувся до курника. Марічка зразу побігла по сусідських курниках. Вона знала, кого саме немає вдома, — добре роздивилася ще біля Лисої криниці.
Івась поклав у ступу лантухи[1], заліз сам, перегнувся через край, підхопив під пахви малу й переніс її досередини. Марічка повільно підвела мітлу, ступа піднялася в повітря, й так, на невеликій висоті, вони рушили в бік яруги, де ніколи не стояли вартові. Облетіли яром поза всіма постами, потім знову повернули на схід і плавно спустилися на зрізану верхівку дуба.
Вечір минув. Загусла ніч. Стало холодно. Івась розстібнув кожушок, сів на дно ступи, полами вкрив лантухи, притиснув до себе Марічку й обгорнув її своїм кожухом.
Так і просиділи майже до самого світання. Коли в селі пропіли півні, лантухи нервово заворушилися, діти злетіли в небо й помчали на схід. Знали, що з першими променями їх підуть шукати. Без сумніву, Лисий про все здогадається й шукатиме їх насамперед на верхівці дуба.
Вони летіли туди, де небо було світлішим, де от-от з’явиться сонце. О, як чекали сонця їхні задубілі ноги й закоцюрблі руки! Далі ступа зупинилася в небі, як і слід було чекати, — вони долетіли до смуги порожніх дерев, яку Марічці вже доводилось облітати. Вона повернула на північ, потім знову на схід, і коли зійшло сонце, діти вже прямували на південь, до поваленої сосни, де й збирались опуститися на землю.
Та не так сталося, як гадалося. Тут на них і чекала перша несподіванка. Знайомої поваленої сосни на місці не виявилося. Марічка вдивлялася-вдив- лялася в берегову смугу, та жодного сліду осоружного дерева й рівненького майданчика, на якому вона сиділа в ступі, розмовляючи з потворними русалками, дівчинка видивитись не змогла.
Так вони долетіли до закруту, який річка робила в напрямку того страшного яру, однак і закруту не було. А була рівна піщана коса, що відділяла річку від болітця. Марічка, відчуваючи, як уже втомилася ступа, спробувала посадити її на цю косу, але ступа вперлась і відмовилася там приземлятися. То й добре. Бо й Марічці та привітна коса чимось страшенно не подобалася.
Вони знову злетіли вище й роззирнулися вже з іншого боку. Відомо ж, що лісові стежини мають геть інакший вигляд залежно від того, звідки на них дивитися: звідси чи звідти. І тепер Марічка побачила те місце, де раніше була повалена сосна. Знесло її, мабуть, кригою, кудись далеко, вода підмила берег, тож він обвалився й засипав горезвісний майданчик. От тільки біда: земля обвалилася так, що оголила коріння найближчих до річки дерев. І жодного клаптика землі, на який можна було б посадити ступу, там не лишилося. Ліс тут, при березі, був дуже густий. Вони ще пролетіли на північ — і там нічого. Хоч додому повертайся.
— Ми що, заблукали? — стривожено спитав Івась. Це він уперше за весь політ подав голос.
— Ні, — відповіла Марічка. Вона справді не заблукала, та все пояснювати зараз Івасеві… Мала відчувала, що зараз розплачеться. А хто ж плаче в небі?
Марічка відчула, як ступою пройшла перша хвиля тремтіння. Довго вона вже не політає. А сісти нікуди. Того й дивись у воду доведеться падати. А там… Утім, краще про це не думати.
І все ж подумала. Згадала тих бридких зелених русалок і затремтіла дужче, ніж ступа.