— Допоможи, допоможи, — прошепотіла без надії, сама не знаючи, до кого звертається.
Допомогла ступа. Вона різко прискорилась, аж Марічка ледве не випустила з рук мітлу, й полетіла до берега. Івась озирнувся й помітив, що від того місця, де ступа так несподівано рвонула, колом розходилася хвиля. Може, це у них щось випало зі ступи? Він мимоволі помацав лук, сагайдак[2], ніж, мішки — все на місці. Виходить, це від ступи така хвиля? Чи не від ступи? Чи від когось у воді?
Вони мчали до берега, просто на високий підлісок, з якого густо стирчали золотаві в ранковому сонці стовбури сосен. Марічка заплющила від страху очі й навіть втягла голову в плечі. Тому й не помітила, як вони швидко й невимушено проскочили між кущами, шелеснувши гілочками по ступі, а потім приземлилися на крихітній галявині, оточеній густими чагарями. Над ними низько нависало рясне плетиво дубового гілля. Як ступа проскочила між ним і таким непрохідним чагарем, залишалося загадкою.
Вони знали, що ступа не могла вибрати небезпечного місця. Тобто могли бути спокійні: тут на них ніякі несподіванки не чатують. Однак на душі було негаразд. Зрештою, коли потрапляєш у безвихідь, порятунком здається й просто трохи безпечніша ситуація. Може, так і ступа: вибрала єдиний доступний порятунок, не дбаючи вже про те, щоб там, де вона приземлиться, було зовсім добре…
Ледь виткнувши голови над краями ступи, Марічка з Івасем пильно вдивлялися в ніжно-зелене мереживо. Івась тримав арбалет напоготові. Під ногами нервово ворушилися лантухи. Зарості навколо, навпаки, були непорушні. Анішелесь. Десь тут неподалік Василько застрелив вовка. Зараз весна, вовки голодні й особливо небезпечні. Вони, щоправда, вже не ходять зграями, але й із самотнім вовком зустрітися віч-на-віч — невелика радість. Утім, тут, за порожніми деревами й вовків бути не повинно. Як би вони сюди потрапили?
А неподалік те місце, де Леля розмовляла з русалками. Івась не чув, щоб русалки ходили по суші. Та він про них узагалі не так багато чув.
Тут нарешті неподалік та сама яруга,[3] в якій несправжня трава. Там вхід. Куди? Чи є при ньому охорона? Чи не стоїть охорона навколо яру? Коли сюди прийшли Леля з Васильком, а потім і з Лесиком, охорони нібито не було. А тепер? Так багато запитань — і жодної відповіді. Якби ще в нього була така ж, як у Лесика, здатність — відчувати небезпеку!
Якби він чесно сказав їм, старшим, що замислив, його б запевне не відпустили. Йому поставили б усі ці запитання і ще чимало інших, і відповіді він би не мав на жодне. І по всьому виходило б, що коли хтось і міг туди йти, то тільки сам Лесик. Або з кимось. Нічого на це заперечити Івась не зміг би.
Однак попри все це він знав одне. Такий похід — страшенно небезпечний. Для будь-кого, навіть для Лесика. Він знав і те, що не з’ясувавши, що там, у тій ярузі, вони не можуть нічого планувати, не зможуть нічого вдіяти. Отже, цей похід — необхідний. І ще одне: ризикувати Лесиком вони не мають права. Це навіть Марічка зрозуміла. Це зрозуміла б зрештою і Леля. Тільки одна людина з цим ніколи б не погодилася. Сам Лесик. І ніяк його ніхто не переконав би.
От і довелося все робити потай, підбивши на таку слизьку й страшну справу малу Марічку, якою ризикувати взагалі не можна, її не можна наражати на щонайменшу небезпеку. І це Івась знав. Заплутавшись у своїх думках, він вирішив, що зможе вибратися з цього лабіринту тільки в один спосіб: якщо почне діяти.
Івась обережно виліз зі ступи й завмер біля неї, пригнувшись про всяк випадок. Він знову довго прислухався, потім дістав зі ступи два лантухи і промовив ледь чутно:
— Чекай мене, аж поки он та сонячна пляма впаде на ступу. Якщо мене не буде, негайно лети додому. Якщо я вийду не сам, теж лети додому. Зрозуміла?
— Зрозуміла. А як же ти?
— Марічко, ти зрозуміла?
Вона мовчки кивнула. Але Івась не був упевнений, що мала саме так і зробить. Та й хто ж здатний передбачити її вчинки?
Уперед і вниз
У лісі було зовсім тихо. Навіть пташок не чутно, лиш далекий перестук порожніх дерев. Ніби попередження. Ніби застереження. Ніби нагадування.
— Тук-тук-перетук! — Мовляв, не ходи.
— Тук-перетук-тук. — Тебе там чекають, щойно зануришся в темряву, як нападуть і знищать.
— Перетуки-тук-тук…
Івась тут ніколи раніше не був. Знав це місце тільки з розповідей Василька, але цього, як з’ясувалося, виявилося досить, і він дуже скоро вийшов до яру. Хай там що, а Василько молодець. Цієї місцини неможливо було не впізнати, бо ніде навколо не було такої густої, високої й зеленої трави. Вона була мов прищ на рівному місці. Мабуть, після того, як порожні дерева відгородили це місце від решти лісу, господарі яру вже не крилися — не сподівалися, що хтось сюди прийде.
Замість того, щоб відчути полегшення, Івась розлютився. Виходило, що їх, людей, зовсім ні за що мають. Можливо, якби не ця лють, він би розслабився й одразу втрапив у пастку. Але щастя було на його боці. Коли Івась розлючувався, він ставав страшенно розважливим. Усередині все кипіло, а розум працював напрочуд чітко. Перш ніж наблизитися до зеленої трави, він роззирнувся й побачив велику соснову гілку, що валялася неподалік. Він ножем обчухрав дрібні пагони та колючки й повільно, обережно, ризикуючи вибухнути, пішов униз.
Ось він, край марева. Зараз, коли навколо немає трави, коли весна тільки-но запанувала, воно має особливо зловісний вигляд — непорушні зарості соковито-зеленого кольору, яких нині ще просто не може бути.
Івась зв’язав краї лантухів і перекинув їх через плече. В ліву руку взяв ціпок, у праву — заряджений арбалет і обережно занурив палицю в «траву».
Він уже підніс ногу, щоб стати в цю моторошну зелень, але його ціпок легко пройшов крізь зарості й глибше, глибше, аж Івасеві довелося присісти навпочіпки. А дна все одно не було. От і перша пастка.
Він уважно подивився праворуч і ліворуч уздовж яру. З обох боків підступи до «трави» були крутіші й менш зручні. Він мимоволі обрав найпростіший — пологий шлях, а міг би й здогадатися, що найзручніший шлях зазвичай найнебезпечніший.
Хлопчик обережно рушив уздовж краю прірви, нахилившись і не виймаючи ціпка з примарної зелені — туди, де підхід до неї найкрутіший. Він пройшов до самого краю, де яр уже переходив у вкрите минулорічним очеретом гниле болото. Потім повернувся на те місце, з якого почав, і пішов в інший бік. Не встиг і трьох кроків ступити, як ціпок почав шкребти по піску. От і рівний вхід. Неширокий — з крок завширшки, а далі знову прірва. Може, вона й неглибока, та хто ж перевірятиме. Івась пройшов до кінця «трави» й знайшов іще три входи. Отже, два з пастками. Які ті пастки, він не знав. Там так само, ймовірно, прірви, а може, якісь інші. Він згадав про ті пастки, що їх будували на вовкулаків Петрусь із Вуханем, і подумав, що краще не перевіряти. Треба одразу вибрати правильний шлях.
Але як?
Івась сів навпочіпки й замислився. Так. Якщо є бодай один правильний прохід, отже, хтось ним користувався. Отож треба шукати сліди до одного з цих входів. Якщо вхід є, ним користувалися — хай навіть давно, восени. Якщо входу немає, тоді… Тоді навіщо ця омана? Що тоді намагалися приховати? Хоч як крути, а треба шукати сліди. Він підвівся, сторожко роззирнувся й почав придивлятися до землі поблизу першого входу. Роздивлявся довго, схоже, нічого не пропустив. Але нічого й не знайшов. Перейшов до другого. І там те саме. Тобто взагалі ніяких слідів. І біля третього нічого. Втім… Між травинками Івась розгледів розплющеного, давно розплющеного жука. Звичайного жука-рийка. Він уже давно тут лежав, навіть упізнати нелегко. Але хтось же його розчавив! Ні заєць, ні вовк так розчавити жука не могли — тільки людина. Взута людина. Тож виходить, хтось сюди колись ходив. От і відповідь.
Лишилося зробити перший крок. Хлопчика почало нудити, щойно пригадав, який жах на нього чекає. Ще й не зануришся в цілковиту темряву, ще тільки торкнешся її рукою чи ногою, а вже стає так моторошно, хоч тікай світ за очі. Якби ж йому не доводилося раніше бувати в таких оманливих заростях — на городі в Плазуна. Івась пам’ятав, як треба боротися з пітьмою і жахом. Треба згадати щось смішне. Він навіть придумав заздалегідь, що смішне буде згадувати. Але разом із тим пам’ятав і пітьму та жах. І що ближче підходила мить першого кроку, то дужче він їх пам’ятав.