На тому й розійшлися. Губченко йшов додому з важким серцем. Усе пішло не так, не такою вже й нешкідливою виявилася МГ. Не таким щасливим виявилося майбутнє, яке йому випало побачити. Не такими райдужними уявлялися й перспективи використання МГ в майбутньому. Ясно одне. Треба бути ощадливим і обережним. Навіть без таких коротких замикань машина бере багато, дуже багато енергії. Тихолоз може його вирахувати.
Звісно, його можна зробити спільником, ознайомивши з усім тим, чим займається Губченко. Але нікого втаємничувати у свої досліди він не хотів і не міг. Навіть заради власного порятунку. Навіть заради порятунку МГ.
Як справи?
Утім, більшість людей зовсім не цікавиться тим, чим займаються інші. Серед знайомих Губченка було безліч добрих приятелів, які ні про що, пов’язане з роботою, ніколи його не розпитували. Більше того, Губченко підозрював, що якби він почав цим приятелям розповідати про свою роботу, вони, ще й не знаючи, до чого це він, померли б від нудьги. І не тому, що він — поганий оповідач. Ні. Просто це було б усе одно, що на запитання: «Як справи?» — почати розповідати, як.
— Як робота?
— Нормально.
Така розмова нікого не дивує.
— Що там у тебе на роботі?
— Ти знаєш, усе було б просто чудово, якби ще й зарплату платили, а не ті сльози.
І така не дивує. А спробуй стисло окреслити, чим займаєшся на робочому місці, які маєш плани, яка користь суспільству (і тобі особисто) від твоєї праці, — й на тебе дивитимуться як на вивершеного ідіота. Та й то недовго, бо головною думкою співрозмовника буде: як би його швидше втекти, щоб не дуже образити.
Для Губченка цей дикий звичай був дуже зручний. Він якось навіть подумав грішним ділом, що люди в такий спосіб навчилися приховувати свої справді грандіозні плани, що кожен виношує свою МГ, тому й мовчки погодились особливо не розпатякувати, щоб не наврочити.
Він зайшов до кав’ярні, аби якось погамувати нерви й заспокоїтися. І у дверях наштовхнувся на зануду Коміренка. Той уже виходив із кав’ярні, та, побачивши Губченка, вирішив затриматись — побалакати. Відступу не було. Хочеш не хочеш, а мусиш вислуховувати захопливу розмову про тещу, дружину, невістку, сусіда чи за кого ще там сьогодні Сергій Вікторович непокоїться.
Та виявилося значно гірше. Власне, Губченко сам винен у тому, як вийшло. Щоб уникнути всіх цих ґрунтовних історій про незнайомих йому людей, він спитав:
— Що там у тебе на роботі?
Й одразу пошкодував про це, побачивши, як хитро засвітилися Коміренкові очі. А далі пішла незрозуміла, нудотна, виснажлива для слухача розповідь про великий прорив у справі вивільнення енергії клітини. Можливо, біологи були б у захваті від колосальних перспектив, які розкриває поступ у Коміренкових дослідах. Губченко як учений поважав усі науки. Але якби йому запропонували тест: визначити три найкращі й три найгірші науки, він без вагання поставив би на останні місця хімію та біологію, а потім уже думав би про всі інші. В інституті навіть опір («спротив», як він тоді жартував) матеріалів не викликав у нього такої відрази.
Він кивав головою, сьорбаючи каву, час від часу стиха вигукуючи змістовні репліки на зразок:
— Та ти що!
— Ну, ти молодець!
— Це ж треба.
— Не може бути!
Їх цілком вистачало, щоб не слухати Коміренка й думати про своє. Коли вже все передумав і вирішив іти, майнула думка просканувати Коміренкову свідомість, хоч це загалом було й нецікаво.
Потім іще стрімке півгодинне прощання, обіцянки неодмінно телефонувати й тримати в курсі.
І хоч цілу годину він намагався не слухати горе-біолога, однак і про своє подумати як слід не зміг. Тому вирішив іти додому пішки. І по дорозі ще раз пережив смерть Спідюка й безнадійний шлях розвитку людства, який сьогодні йому відкрився. Якби навіть не ця блискавка, не ці «тектонічні явища», все одно таке майбутнє не надихало. Все це справа часу, не більше. Не через сто, так через триста років проблема відходів стане невирішуваною. Їх просто стане більше, ніж людей. От і все. Недаремно ж хтось великий сказав, що вирішуючи одну технологічну проблему, людство створює п’ять інших. А то й десять. Просто зразу всі побачити й осягнути воно не здатне. Це борги, які доведеться платити дітям і онукам.
А ще й ці «тектонічні явища». Якби ж то тільки тектонічні. Блискавка — це вже дуже серйозно. Вона вдарила просто у Спідюка. Наведена блискавка. Не інакше. Хто її навів? Невже в цих відходах могло завестися щось живе? Хай навіть так. Мутація там, те-се. Але ж воно не просто живе. Воно розумне! Чи мислимо, щоб за такий короткий — в історичній перспективі — проміжок часу відбулася така колосальна еволюція? Тут ніяка мутація не допоможе. То що ж це?
Ні. Треба шукати інших шляхів. Треба шукати інших людей, тих, що своїм життям будують інше майбутнє для всіх нас. Яке інше? І хто ці люди? Відповідей Губченко не мав.
Хто збудував міст?
Удома в них був Валєрік. Звісно, він не сам був, але від того не легше. Не той сьогодні день, щоб дружити з Валєріком.
Мав би Губченко п’ятикімнатну квартиру, пішов би, привітавшись, до свого кабінету. Але свого кабінету в нього зроду не було. Була двокімнатна «хру- щовка», тож уникнути спілкування з потенційним зятем — годі сподіватися. До того ж і Оленка дивилася на нього так виразно, що він зрозумів: не подружить з Валєріком — вона образиться. А що може бути гірше за доньчині образи!
Валєрік сидів за столом у позі чемної гідності. Він узагалі дуже чемний хлопчик. Підвівся, коли до кімнати ввійшов Губченко. Стримано потиснув руку. Молодець. Високе чоло, вольове підборіддя…
Губченко й сам не розумів, чого цьому молодикові бракує. Однак зараз у нього не було сил розбиратися. Дружина твердила, що то він у всьому винен. Мовляв, так любить доньку, що немає на світі зятя, якого він прийме. Всі будуть погані — не тим, так іншим.
Доня збирала на стіл. З одного боку, справді хочеться їсти. Губченко відчув, який він голодний. З другого — це буде чемне застілля з потенційним зятем у центрі уваги. І головний удар припаде по ньому, Губченку, це поза всяким сумнівом. Дружині його Валєрік подобається. Вона щаслива, що донька знайшла такого розумного, вихованого і т. д. Сама Оленка сидітиме мовчки, в розмову не втручатиметься. Вона не зронить ні слова на захист батька чи нареченого. Її позиція зрозуміла: «Ось я вибрала. Хочете — знайдіть спільну мову. Не хочете — не знайдіть. На моє рішення це ніяк не вплине».
Вона свого батька знала. Тож вибрала безпрограшний варіант поведінки.
— Як у вас справи на роботі? — поцікавився Валєрік у свого майбутнього тестя.
— Дякую, непогано, — відповів той. — А у вас?
— Та що там у мене… — Валєрік махнув рукою. Мовляв, хіба можна порівнювати мої дрібні проблемки з тими глобальними науковими проблемами, які вирішуєте ви!
Якби ж то він уявляв, наскільки має рацію!
— А ви читали у «Дзеркалі» статтю академіка Патона? — «Академіка Патона» Валєрік спромігся промовити з таким пошанівком, що Губченкові закортіло попити, щоб якось цей цукор розбавити.
— Ви з такою повагою вимовляєте його ім’я… Знайомі з його працями?
— Ні, звичайно, — парубок сяйливо посміхнувся. — Що я можу петрати в електрозварюванні! Але я справді шаную його як людину, що досягла таких висот у науці… яка очолює Академію Наук…
Губченко не перебивав і всім своїм виглядом показував, що з інтересом слухає. Валєріка це почало дратувати. Він вочевидь не був упевнений у тому, що казав. Але це лотерея. Якби він сказав про Патона зневажливо, міг би наразитися на ще гострішу реакцію. Співрозмовник мовчав, змушуючи його говорити на тему, в якій він був цілковитим невігласом.
— Зрештою, знаєте, — хлопець спробував просто викрутитись, — якщо людина так багато в житті зробила… Зрештою, збудувати міст — це вже величезне досягнення.
Оленка пирснула. Валєрік кинув на неї зляканий погляд і зараз же перевів очі на Губченка. Це була миттєва зміна. Тепер він дивився допитливо й зацікавлено, хоча й тінь страху потенційний тесть устиг в його очах помітити.