— Це не він, — сказав Губченко.
— Прошу? — не зрозумів Валєрік.
— Я кажу, міст не він збудував. Не Борис Євгенович.
— Я розумію, що не він сам. Багато людей працювало, однак керував же колективом він.
— Та ні, — Губченко зробив паузу на жування й запивання. — Це його батько.
— Правда? Тобто міст збудував — батько? — Хлопець щиро розсміявся. — А я завжди був переконаний, що це той самий Патон. Чекайте, — ніби схаменувся він. — Так скільки ж тому мостові років?
Хід його думок був такий прозорий, він так відверто спростовував усю пошану, яку щойно виказував до головного вченого країни, що Губченко не стримався й теж розсміявся. Щоправда, сміх його був радше сумним.
Головний висновок, який він зробив із цієї розмови, — що Валєрік намагається вдавати простого й безпосереднього хлопця, але ясно, що таким він не є. У нього досить непогано виходить, але якийсь камінь за пазухою Губченко весь час помічав. А хто ж побажає своїй донечці чоловіка з каменем за пазухою!
От тільки що то за камінь? Що насправді думає про світ і себе в ньому така людина? Куди вона може привести інших?
Губченко вирішив просканувати Валєріка. Дочекавшись, коли жінки почали виносити посуд на кухню, він непомітно дістав із кишені сканер. Тепер треба було Валєріка розговорити.
Губченко спитав його, про що ж там ідеться, в тій статті Патона. Потенційний зять нічого доладного сказати не зміг. Про видатні успіхи, втрати в той час, коли за кордон подалося чимало найталановитіших…
— Це він так і написав — що поїхали найталановитіші? — здивувався Губченко.
— Ну, це ж зрозуміло, — Валєрік стенув плечима. — Кому ж там потрібні неталановиті.
Губченко мав що на це сказати, але йому було важливо, аби хлопець сам говорив. Сканування коду — нетривала процедура, але вимагає постійного звукового контакту з тим, кого скануєш. Зрозумівши, що про Патона багато не почуєш, потенційний тесть перемкнув Валєріка на те, що той сам знав.
— Тобто там, за кордоном, іще й відбирають? — здивовано спитав він.
— Звичайно, там іде дуже ретельний відбір, — потенційний зять сів на свого коника. Він, як з’ясувалося, справді багато про це знав. Розповідь свою пересипав безліччю прикладів про долю того чи того свого знайомого. Той в Америці, той у Німеччині, той в Ізраїлі, а один навіть на островах Фіджи…
Губченкові раптом стало страшно. Він уявив собі, як, одружившись із його донькою, Валєрік почне й собі мостити шлях за кордон. На тлі цієї справді реальної небезпеки — що доня залишить країну, а отже, і їх із Галею, — навіть глобальна катастрофа здалася йому далекою і малореальною перспективою.
Удавано великі проблеми
У наступні дні Губченко не міг скористатися МГ. Річ не лише в психологічному бар’єрі, що виник між ним і машиною після смерті нещасного фахівця з відходів. Хоча й це важило. Дуже важило. Він уже боявся своєї МГ. Боявся того, що вона йому відкриє наступного разу.
Було й інше. Губченко боявся Тихолоза. Він розумів, що страхи швидше за все безпідставні, але опанувати себе не міг. Надто добре уявляв, як може статися викриття. Остапович просто навідає його в лабораторії, а потім, коли Губченко не відчинить, дочекається, доки той вийде з кімнати. От і все. А вже знайти комірчину — справа техніки. Її ніхто не знайде, якщо не шукатиме. Випадково на неї наштовхнутися можна лиш раз. Губченко цей раз використав. А якщо шукати цілеспрямовано…
Він сумлінно щодня ходив на роботу, хоч таке й не заведено в академічних інститутах. У них, принаймні, в інституті такою сумлінністю ніхто не вирізнявся. Декого не бачили місяцями. Чому не було на роботі? У бібліотеці працював. Іди перевір. То більше, що й справді в бібліотеці працювати треба багато. Тому на відсутність працівників на робочих місцях дирекція заплющувала очі. Навіть учений секретар, якому за посадою належить ходити на роботу щодня, і той нерідко на неї не з’являвся. Хіба що Тихолоз був на місці практично завжди.
До комори Губченко цими днями не навідувався: викручувався сам. Власне, він тепер не так багато й потребував. МГ працювала, тож він міг і не перейматися вдосконаленнями. Але переймався. Така вже вдача. Насамперед треба було поставити запобіжника, щоб іншим разом не вскочити в ту ж халепу. Якщо електричний струм зникне ще раз, а Губченко в цей час перебуватиме в лабораторії, Остапович такого не пропустить.
Дещо для запобіжника в нього було, але не все. Щось довелося докуповувати на Караваєвих Дачах, на радіобазарі.
Чимало часу й зусиль забрав і верньєр точного підлаштування часу, щоб у межах однієї подорожі можна було не стежити за подіями крок за кроком, а пірнати на кілька годин, а то й хвилин уперед чи назад, «прокручувати», користуючись магнітофонною термінологією. Якби подібний пристрій у нього був раніше, Губченко міг би не нудитися зі Спідюком, поки той їхав містом, потім поки його перевіряла зовнішня охорона… Це виявилася надзвичайно складна штука. Але вона обіцяла чимало цікавого.
Працював він тепер іще обережніше, ніж раніше. Завжди замикав за собою двері лабораторії, вмикав комп’ютер, відкривав якусь божевільну таблицю, створював єралаш на робочому столі, потім відчиняв комірчину й працював там, не повертаючи шафу на місце. Якби хтось постукав у двері, він міг би миттю замкнути комірчину й відчинити двері. Тож мало скластися враження, що це він щойно від комп’ютера. Довелося навіть пожертвувати монітором і вимкнути його захист. Бо якщо він відчинить двері й відвідувач побачить чорний монітор, то негайно здогадається, що на комп’ютері давно ніхто не працював.
Так тривало тиждень, другий, і за весь цей час Тихолоз тільки одного разу зайшов до нього. Щоправда, спершу демонстративно зателефонував: мовляв, чи не заважатиму? Привід у нього був залізний: вчений секретар доручив йому скласти графік відпусток. Власне, графік уже було складено, лишилося тільки всіх обійти, щоб люди розписалися, буцімто згодні. Це була просто формальність. Який там графік відпусток у науково-дослідному інституті? Всі йдуть у відпустку протягом двох місяців — липень-серпень. Але не всі. Хтось мусить бути на хазяйстві.
У цьому й пастка. Знайти охочих хазяйнувати в липні — серпні дуже важко. Якби учес (так називали ученого секретаря) доручив це секретарці чи якійсь лаборантці, діло було би провалене. Вона б нікого не знайшла. А Остапович так добре знав усіх співробітників, що міг вирішити цю проблему майже безболісно. І щороку вирішував. Тому сказати, що він цього разу просто використав нагоду, щоб перевірити Губченка, нікому б і на думку не спало.
І все ж у Губченка підозра виникла. Бо саме йому Остапович запропонував не ходити влітку у відпустку. Іншим разом він би й не звернув на це уваги — теж мені проблема. Влітку в інституті такий штиль, така бездоганна відсутність керівництва, що досить один раз на тиждень навідуватися, й ніхто не матиме до тебе ніяких претензій. А взагалі не навідуватимешся, то й не помітять. Знову ж таки — ніяких претензій.
Тобто іншим разом він нічого поганого в такій пропозиції не побачив би, хоч вона його, може, й не дуже потішила б. Але тут Губченко запідозрив пастку: якщо він легко погодиться, це означатиме, що він справді зайнятий чимось серйозним і таємничим.
— Ну ти, Остаповичу, придумав! — удавано обурився він.
— А що? — удавано здивувався Тихолоз.
— Та літо ж!
— То й що?
Перепитуючи, Тихолоз мав аж занадто байдужий вигляд. І Губченко зрозумів, на чому його хочуть підловити.
— Остаповичу, я ж тобі казав, що завівся з ремонтом на дачі.
— Ну от!
— Так що ж от?
Тут він збагнув — що от. Якщо він справді зайнятий ремонтом на дачі, то ні на який південь улітку не поїде. Отже, сам Бог йому, Губченку, велів не ходити влітку у відпустку. А якщо ремонт на дачі — причина не справжня, тоді запевне існує причина справжня. І виходить, що Губченко щось від нього приховує.
— Ай справді, — ніби щойно дотумкавши, раптом погодився він. — Я ж собі так відпустку розтягну на чотири місяці!