Усе це Губченко знав. І тому вирішив, що він, звичайно, піде в дитсадок і не влаштовуватиме всіх цих випробувань для себе й мами… Але його самого там не буде. Там буде тільки його оболонка, тільки та його частинка, яка є слухняним хлопчиком. А сам він буде тим часом там, де схоче.
Це було поворотне рішення. Воно визначило все Губченкове життя.
МГ
За цим же правилом він учився в школі, в університеті, так само свого часу одружився, і дружина мала за чоловіка лише якусь частку Губченкового Я.
В інституті, де він працював, його знали як талановитого інженера й дослідника (досить рідко поєднувані риси), і цього співробітникам було достатньо. У видавництві його знали тільки як письменника, не підозрюючи про інше, наукове, життя свого автора. Та й навіщо — книжки розходяться, прибуток є, за гонорари письменник не бореться: скільки заплатили, стільки й гаразд… Він був чемний, чуйний, вихований — усім навколо цього вистачало, й більшого від нього не чекали. У школі, щоправда, виникали проблеми — адже Губченко був чудовою (з погляду вчителів) кандидатурою на різноманітні громадські клопоти: то голови ради загону, то старости, то делегата на зліт, конференцію, олімпіаду чи ще якесь збіговисько. Але то все було не так і обтяжливо, Губченко сприймав це як іще один відтінок того самого кольору. Він був слухняним хлопчиком, мав певні вигоди з того, тож мусив виконувати й деякі обов’язки.
Звичайно, ніхто в інституті, де він працював, не розраховував і на те, що Губченко здатний на серйозне відкриття. Щоправда, він і сам не дуже на те сподівався. Зрештою, він нічого такого особливого й не відкрив: усі елементи були давно вже відкриті іншими. Не вистачало дрібнички: об’єднати все саме в ту комбінацію, яка народжувала віками омріяну машину, що її сам Губченко обережно називав МГ, емге, цілком незрозуміле слово, схоже на угу або еге. Навіть якщо прохопишся в розмові з кимось (а це була цілком реальна небезпека, бо думати останнім часом він звик тільки про МГ, винахід його розпирав, так хотілося поділитися, порадитися…), все одно ніхто не зрозуміє, про що йдеться, навіть не помітить цього слівця в потоці інших.
Якийсь час Губченко міркував про можливості легалізації, оприлюднення результатів своїх багаторічних пошуків. Та згодом облишив цю ідею. По-перше, це б вимагало документального оформлення — креслення, обґрунтування, історичні довідки, специфікація деталей і вузлів, довідки, потім іще довідки, а тоді вже довідки — про таке без жаху не може думати жоден винахідник чи навіть раціоналізатор. Та й часу на все це Губченко не мав. Не мав часу (і це по- друге), бо МГ вимагала ще сили-силенної експериментів, доведення до ладу, вдосконалень і т. п. По-третє, Губченко й сам іще не знав, яке (чи то пак які) застосування МГ до чого можуть привести. Відчиняти скриньку Пандори, не зваживши всіх наслідків, міг хтось інший, а не така обережна людина, як Губченко. Адже питання охоплювало занадто багато аспектів: він мусив передбачити не тільки сторонні ефекти, що можуть виникнути у застосуванні його винаходу, а й ті несподівані напрямки застосування, які можуть бути вигідними іншим. Зрозуміло ж, якщо винахід оприлюдниш, то вже не зможеш контролювати, в чиї руки він далі потрапить, задля чого його використовуватимуть.
А головне, що його стримувало, це небажання зажити слави божевільного. Він умів бути слухняним хлопчиком. Він знав, як поводитися, готовий був до несподіванок, словом, йому спокійніше і звичніше було жити в оточенні хай і не любові, але симпатії. Змінити це на образ людини не сповна розуму — ні, це було б занадто важко. Занадто багато довелося б усім пояснювати, когось переконувати, відповідати на запитання, яких він не розуміє, власне, докорінно змінити спосіб життя…
Повертатися в дитячий садок він не мав ніякого бажання. Краще пити те, що любиш, — чай, наприклад.
Пацюча комірчина
Цю комірчину Губченко знайшов випадково. Він узагалі любив покладатися на випадковість: йому здебільшого щастило. Якось керівництво інституту здало в оренду кілька кімнат і на отримані гроші вирішило придбати нові комп’ютери. Оскільки чи не єдиним працівником, який регулярно ходив на роботу, лишався Губченко, то йому й дістався новий пентіум. Утім, його попередили, що грошей уже не лишилося, тому принтером треба користуватися старим, а до Інтернету він буде під’єднаний у наступному місяці, коли орендарі сплатять черговий внесок.
Чекати так довго він не хотів — був переконаний, що справа, не зроблена відразу, так і залишиться незробленою. Через місяць у директора з’явиться купа нових проблем, тож щасливий власник пентіума так і сидітиме без інтернету. Для людини з його головою і руками під’єднати комп’ютер до мережі — діло зовсім нескладне. Він придбав за власні кошти хаб, адже в старому вже не було портів, кабель необхідної довжини, лишалося тільки підключитись. Єдиною проблемою була старезна шафа, мабуть, ровесниця Академії наук. Вона вщерть була напхана старими запорошеними теками з протоколами засідань профкому, планами роботи на четверту п’ятирічку й звітами про громадську роботу працівників відділу. Щоб пропустити кабель за шафою, її слід було відсунути хоча б на двадцять сантиметрів.
Сподіватися на чиюсь допомогу було марно, бо колеги з’являлися в лабораторії тільки в дні зарплати, та ще хіба в когось був день народження — відзначити його в колі трудового колективу вважалося священним обов’язком кожного.
Несамовито чхаючи й кашляючи від хмари пилу, Губченко повиймав усі до одної теки, порозганяв неляканих павуків і наліг плечем на стінку шафи. Вона без особливого бажання посунулася, щось невдоволено рипнувши. А за нею відкрилася глибока ніша, в якій пискнув сполоханий пацюк.
Пацюків Губченко не любив, тож не одразу зайшов до комірчини: спершу притяг переноску, ввімкнув лампочку й уже з нею обстежив брудне порожнє приміщення з облупленим тиньком і гостинно розкритою норою в кутку. Мабуть, колись хтось робив ремонт у їхньому інституті — багато років тому і навіщось збудував цю неправильної форми кімнатку, в яку навіть пристойної шафи неможливо було поставити. А може, ще раніше архітектор ніяк не міг упоратись із власним задумом, тож не придумав нічого кращого, як завершити свій кострубатий проект такою ж кострубатою нішею.
Покрутившись серед цього п’ятикутного закапелка, Губченко прийняв рішення. А вже план його реалізації обмірковував за своїм робочим столом, із задоволенням використовуючи для цього новий комп’ютер.
Найдорожчий могорич
Таких пунктуальних людей, як Тихолоз, Губченко більше не зустрічав у своєму житті. Костянтин Остапович працював комірником. У більшості інших інститутів це означало б «не працював». Ну, хто такий комірник? Людина, до якої приходиш із підписаною заявкою, там є чотирнадцять пунктів: матеріали, прилади, інструменти тощо. Вона дивиться в заявку й думає, як би так тобі дати не все, але щоб ти зміг викрутитися, щоб пішов якщо й не задоволений, то принаймні не розгніваний. Бо як людина йде з комори не на своє робоче місце, а до начальства скаржитися, то це означає, що комірник — людина не на своєму місці.
І навпаки, якщо комірник видає все зазначене в заявці, то він знову ж таки не на своєму місці. Бо так у нього незабаром нічого не залишиться в коморі: навіть у раньші часи інститут фінансували непогано, але ж це була радянська установа, а в радянській установі просто не могло не бути дефіциту на найнеобхідніше. Тож у такому випадку комірник не зможе задовольнити інших заявок, і наступний працівник піде від нього куди? До начальства. Це робота, що не терпить крайнощів. Тут потрібна мудрість і зваженість. Без цих якостей не втримаєшся на посаді.
Причому пунктуальність — не дуже добра риса для комірника. Адже в пунктуальної людини все завжди лежить на своєму місці, все оприбутковане, все збережене й доглянуте. В цьому й небезпека. Уявіть, що комірник пішов у відпустку. Всі люди ходять у відпустку принаймні раз на рік. А без комірника інститут місяць не проживе. Це без директора можна прожити місяць. Та й без науковців, як нині з’ясувалося, теж можна обійтися.