Він сторожко, тримаючи автомат напоготові, почав наближатися на півзігнутих ногах, пильно роззираючись, як Брюс Вілліс. Двоє інших так само обережно рухалися слідом за ним. Максим не ворушився, міцно притискаючи до себе дівчину.
Їх застукали, мов шкодливих кошенят. Стояли втрьох навколо й лагідно посміхалися.
— Ну, і чого ж ви ото боялися? — знову весело заговорив той, що йшов першим, — кремезний дядько в зеленому військовому комбінезоні, але без погонів. Він, певне, був найбалакучішим із трьох. — Хіба ми такі вже страшні? Чи ви всіх підозрюєте?
— Ні, — відповів Макс нетвердим голосом. — Ми ховаємося від тих, хто всіх підозрює.
Мабуть, невпевненість, з якою він відповів озброєним чоловікам, справила на кицю більше враження, ніж зміст його слів. Вона почала тремтіти, немов від холоду. Максим міцніше притиснув її до себе, мовляв, не бійся, я з тобою.
— Ото придумали, блін, собі розвагу — ховатися! — чоловіки засміялися. — Чого ж від них ховатися! Хай вони ховаються від нас, правду кажу?
Двоє інших щось промимрили в тому сенсі, що так, мовляв, правильно кажеш.
— Ну от! А то — ховатися! Це не діло, не діло, блін…
Максим мовчав. Один із чоловіків повільно підійшов до нього і зняв через голову автомат. Комбінезон повів далі:
— Ну, а що ж ти таке від них ховаєш, цікаво? — Він лукаво перезирнувся зі своїми.
— Нічого я від них не ховаю. Тільки себе й от її.
— Її? Кого це, блін, її? — удавано здивувався дядько в комбінезоні. — О! Та в тебе тут дівка! Оце молодець. А кажеш, нічого не ховаєш. Ну, ти, блін, і жучило!
Губченко нічого не міг удіяти. Абсолютно нічого. Він не міг кинутись на Комбінезона, не міг навіть нічого сказати. Все одно його б не почули. Він тільки міг всотувати інформацію, враження, почуття. Він ніяк не міг вплинути на події.
— Вилазьте, блін. — Комбінезон подав руку дівчині. — А то ще подряпаєш там таку цяцю.
Цяця руки не прийняла. Першим вийшов Максим, вона так і лишилася за його спиною, під захистом ожини.
— Так чого ж ти, чувак, хочеш?
Макс не відповів.
— Ну, жити, звичайно. Це, блін, панятно. Ще — дівку свою. Теж панятно. — Супутники за його спиною реготнули. — Але тут треба вибирати. Шо-нібудь адно. Це панятно?
Максим мовчав.
— Нє, він якийсь небалакучий попався, блін, — звернувся Комбінезон до двох чоловіків, ледь розвернувши голову в їхньому напрямку.
— Зара заговорить, — відповів один із них.
— Це ти добре сказав, брате. Зараза говорить. Зараза справді говорить. А ці мовчать. Значить, не заразні. Незаразна дівка — це справді скарб. Пацана можна зрозуміти. Хто ж таку віддасть по-доброму.
Він замовк і запитливо дивився на Максима. Щось у цьому чоловікові дивувало Губченка. Мабуть, мова, вирішив він. То Комбінезон балакав доброю українською, то раптом переходив на калічний суржик, то знову повертався до української. Грається, зрозумів він. Грається, як кішка з мишкою. Не відпустить. Вірити не можна. Не можна вірити людині, яка змінює мови, як шкарпетки.
Максим — ні пари з уст. Тільки притискав до себе кицю, яка не могла опанувати пропасниці. Її просто-таки колотило.
— То що ж ти мовчиш, друже мій єдиний? — Комбінезон почав дратуватися. — Треба щось вирішувати. Тут уже так: або зараз…або потім.
Його супутники заіржали. Їх було троє озброєних чоловіків. Їм зараз нічого не загрожувало. Ні втекти, ні опиратися бранці не могли. Можна було вбити їх, відпустити, покалічити, просто познущатися…
— Ми дві доби тікаємо з міста, — нарешті заговорив Максим. — Ми виснажені й голодні. У нас нічого немає. Навіщо ми вам? Відпустіть нас.
Він говорив і сам розумів, що каже не те. Це не могло подіяти на його співрозмовників. Але що він мав робити? Він бачив, що ніякого порятунку немає.
— Ну-ну? Чого зупинився? Прадалжай.
Це «прадалжай» виявилося останньою краплею, яка добила рештки Максового характеру. «Прадалжать» було нічого. Він усе сказав. Більше не міг сказати нічого. Він заплакав. І це було найгірше, що він міг зробити за таких умов. Двоє засміялись. Але Комбінезон так глянув на них, що сміх замерз на їхніх мокрих губах.
— Ну от! — лагідно промовив він. — Оцього ще бракувало. Чого ти, дурненький? Невже злякався нас?
Він узяв Макса рукою за шию й нахилив його голову до себе. Макс заридав на його плечі, відпустивши свою кицю.
— Тю, дурненький! — материнським голосом заспокоював його Комбінезон.
— Чи нам тут мало вологи, що й ти ще вогкість розвів. Ну, отямся, ти ж чоловік. — І раптом він зірвався на крик: — Ти ж чоловік, блін!!! Чи ти баба, блін!!! Я кого питаю, блін! Струнко!
Найбільше Губченка вразило, що це подіяло. Макс не тліьки перестав плакати, а й справді став струнко. Невже встиг послужити в армії? Не схоже.
— Ти що ж це, стерво сопливе! Це тобі тут дитячий садок? Я вас спрашую, маладой-неабучений! Це вам дитячий садок, штолі? Атвєчать!!!
— Нікак нєт! — істерично вистрілив у відповідь Максим. Він уже підсвідомо почав пристосовуватися до нових умов.
— Молодець! — радісно поплескав його долонею по щоці Комбінезон.
— Молодець! А що, хлопці, візьмемо його до свого загону? Чим не вояк? Справжній оборонець землі рідної. Га?
Хлопці нерішуче промовчали, не знаючи, що відповісти, як на цю відповідь відреагує їхній непередбачуваний командир.
— Ех, не пощастило тобі, неборако, — з сумом мовив Комбінезон. — Не хочуть хлопці. А я без них… Сам розумієш — чого я вартий один, без своїх орликів? Ось що я без них! — Командир скрутив дулю й підніс до самісінького Максимового носа. — Отже, полонених не беремо, в загін наш ти не підходиш… Та й сам поміркуй: на хріна ти нам такий здався? Заєць якийсь — тільки й знай тікаєш. Ні, не уявляю, що з тобою робити.
Максим мовчав, але не від мудрості, а від тваринного страху. Він би справді був нікудишнім воїном. Тут із Комбінезоном сперечатися марно. Якби ж то це було найгіршою його рисою! Втім, Губченко чогось чекав, він не вірив, що Макс так легко здасться. Відчував, що Макс не такий, як він, і все ж вірив, що той іще не сказав свого останнього слова.
І той нарешті сказав:
— Відпустіть мене, будь ласка! Що хочете заберіть, — Макс показав очима, що саме, — відпустіть мене!
— Ну от, так би й зразу! А то… ми б її й самі, звісно, забрали. Ти ж ні захистити не можеш, ні ощасливити. Не те що ми. Правда, доцю?
Максим не озирнувся на неї, тож і Губченко, котрий бачив його очима, не знав, як вона відреагувала на ці слова.
— Мовчиш? Ну, помовч поки що. Якийсь час можна й помовчати, — роздумливо сказав Комбінезон. І додав, звертаючись до Макса: — А ти йди. — Він кивнув у напрямку пагорба, заваленого стовбурами повалених дерев.
Максим спробував піти в протилежному напрямку — звідки прийшов. Але хлопці заступили йому дорогу.
Він глянув угору. Незрозуміло, за що трималися ті величезні стовбури на краю прямовисної кручі зі свіжого мокрого ґрунту. Здавалося, тільки торкнися будь-якого з них — і всі вони покотяться вниз, знищуючи на своєму шляху все живе.
Він благально подивився на чоловіка в комбінезоні.
— Ти чого? — здивувався той. — Не хочеш іти? Вибираєш другий варіант?
Макс похитав головою, розвернувся й пішов угору.
— Що ви робите! — страшно закричала киця. — Він же загине!
— О! Заговорила! — зрадів комбінезон.
Хлопці заіржали.
Максим зупинивсь і з надією подивився на них, потім перевів погляд на дівчину. Він не зміг на такій відстані зустрітися з нею поглядом, очі заливала гаряча вода. Може, це й на краще, подумав він. Якось виберусь. Якось буде. Але сам я певніше врятуюсь. Добре, що так дешево відбувся. Він уже був біля підніжжя пагорба й видивлявся зручніший і безпечніший шлях нагору. Поки що нічого зручного й безпечного видно не було. Нічого, нічого, щось зараз знайдемо.
Яка гидота, подумав Губченко. Яка гидота цей ваш гарячий дощ.
Цієї миті все зникло, його огорнула непроглядна темінь.