Атракціон нечуваної щирості
Він сидів у своїй МГ й не міг відійти від щойно побаченого й відчутого. Найгірше — нічого не зрозуміло. Який стосунок має гарячий дощ до того, що Макс і киця змушені тікати? Це збіг обставин чи системна катастрофа? Нічого подібного (чи бодай наслідків цього) в минулій «подорожі» він не помітив. Який стосунок сьогоднішні події мають до Валєріка? А це ж його скан показав таке майбутнє. До того ж Губченко не міг позбутися огидного й нічим не обґрунтованого відчуття, ніби він і досі мокрий. І тільки через певний час він подумав про світло. Що сталося? Чому знову його подорож завершилася в такий дивний спосіб? Чи це на ньому прокляття таке? Чи збіг обставин? Чи навчиться він колись відрізняти закономірності від збігу?
Голова сохла, а відповідей не було.
Однак слід було вибиратися. Хай там яка причина зникнення електроенергії, довго тут залишатися не можна. І краще вийти, поки світла немає. Бо знову виникнуть запитання. І не тільки в Тихолоза.
Він вийшов із комірчини й здивовано помітив, що з-під дверей лабораторії пробивається вузенька смужечка світла. Він клацнув вимикачем у лабораторії — нічого не відбулося. Отже, знеструмлено тільки його крило. Це могло бути так: змінювалася вахта, перевірили всі тумблери — з’ясувалося, що в цьому крилі світло ввімкнене. Постукали до всіх кімнат, нікого не виявили й вимкнули світло. Тепер, коли Губченко виходитиме з інституту, його неодмінно спитають, де це він був, чому не відгукувався, коли до нього стукали…
Нічого страшного, звичайно, але й із цього може вирости підозра. Добре хоч Тихолоза немає в інституті.
З Костянтином Остаповичем він зіштовхнувся ще раніше, ніж дійшов до вахти. Це було так несподівано, що Губченко мало не розгубився. Врятувало тільки те, що вирішив сам атакувати.
— Привіт, Остаповичу! Ти що це тут робиш у суботу?
— Привіт. Нічого не роблю, як завжди. Чогось захотілося прийти — а що вдома робити? А ти?
— А я так само. Уявляєш, заснув за комп’ютером. Прокидаюся, темно, таблиці не зберіг… Треба з цим закінчувати.
— З чим «цим»? — мимохідь спитав Остапович.
— З трудоголізмом своїм, — так само мимохідь відповів Губченко.
— А-а.
— Ходімо десь пива вип’ємо, — запропонував Губченко, сподіваючись, що Остапович відмовиться.
Але, схоже, той вирішив, що це його приятель натякає, ніби збирається з ним поділитись якоюсь інформацією, й погодився.
Втім, жорстокі реалії життя стали в пригоді. Вони обійшли кілька пивбарів — і все марно. Суботній вечір давався взнаки. Нікуди втрапити не вдавалося. А коли нарешті в одному генделику вони знайшли два місця біля шинкваса, з’ясувалося, що там не побалакаєш. Принаймні на серйозну тему.
А несерйозну… Несерйозною виявилася тема, яка в інший час була б для Губченка більш ніж серйозною. Він заговорив про Валєріка. Про своє ставлення до потенційного зятя, про свої марні спроби переконати доньку, про те, що жінка несподівано стала на її бік… Одне слово, якось так логічно вийшло, що він з дому тікає на роботу, хоч ніякої особливої роботи й немає. От, будь ласка, заснув за комп’ютером.
— Але ж у тебе є дача! — Остапович спробував знайти для нього вихід.
— Та знаєш, коли будували її, коли ремонтував, весь час була така думка, що це для доньки. От усе, що робиш, — шпалери там переклеюєш, двері міняєш, дерева обкопуєш, — і мимоволі гадаєш, чи їй сподобається? І думаєш: мене не стане, вона сюди приїздитиме з чоловіком і дітьми… А тепер…
Усе це була чистісінька правда. Просто раніше ні з ким на світі, навіть з Остаповичем, навіть із найближчими друзями, він би такої щирості собі не дозволив. А нині розумів, що тільки особлива щирість у питаннях, не пов’язаних з МГ, може відвести Тихолоза від підозри.
Та й Губченкові так було легше. Подібні балачки ніби допомагали йому повернутись у цей світ, у цей час, відсторонитися, дистанціюватися від гарячого дощу й огидної зради.
Додому він прийшов пізно, добряче напідпитку, однак настрій був оптимістичний. Він відчував щось на зразок гордості: навіть хитрого лиса Тихолоза вдалося заплутати й пустити хибним слідом.
Чорні дні
Для Губченка настали чорні дні. Він неясно відчував, що між подорожжю з гарячим дощем і характером Валєріка є певний зв’язок, але не міг його сформулювати, увиразнити — навіть для себе. Що вже казати про Оленку! Їй він не міг нічого пояснити. Взагалі нічого! Хоч побачене стосувалося її значно більше, ніж його самого. Значно більше!
У батьків завжди не менше секретів від дітей, ніж у тих — від батьків. Це закономірно. Однак попри це Губченко від доні мав секретів значно менше, ніж від інших дорослих. Менше, ніж навіть від дружини. З Оленкою він обговорював свою роботу, стосунки зі співробітниками, яких вона майже всіх знала, задуми своїх книжок, письменницькі та видавничі інтриги… Вона зрештою була єдиною людиною, з якою йому було цікаво говорити про літературу. Так склалося з її дитинства, що вони читали одні й ті ж книжки. Одне слово, вона була єдиною в світі людиною, якій він міг би відкрити МГ і все, що завдяки своїй машині побачив. Зрештою, він навіть міг би їй дати можливість здійснити подорож.
Усе це було можливо. Було б. Якби в тому клятому майбутньому йому пощастило побачити бодай щось радісне й приємне. Бодай щось!
Губченко сподівався, що це поки що. Що далі все зміниться. Що це просто йому траплялися скани не тих людей. Але зараз на худенькі плічка доні навантажити всі знання, від яких він собі вже кілька тижнів не знаходить місця, — цього зробити він не міг. Надто любив доньку, аби власноручно вганяти її в депресію. З дітьми діляться добрим, а не страшним.
Однак він розумів, що Валєрік може стати її життям, її долею. І приховувати про нього те, що знав її батько, було безвідповідально. А що він знав? Він сам нічого не знав. То чим же ділитися? Губченкові було гидко. Треба завести на дачу купу піску, щоб було куди ховати голову, думав він.
Телефонували з видавництва. Всі графіки подання рукопису нової книжки він уже зірвав. Це вже по другому колу. Дивно, що взагалі подзвонили. Губченко знав, що він чи не єдиний пунктуальний автор у видавництва — письменники взагалі люди необов’язкові. Редактор наполягав на відповіді: чи буде він узагалі цю книжку подавати й чи збирається й далі з видавництвом співпрацювати. Губченко розумів, що редактор не може знати, чим він займається, і все ж дивувався: кому потрібні ці книжки, коли людство перебуває на межі катастрофи. Пояснити цього він не міг, тому брехав і викручувався. І знову був сам собі гидкий.
Одного вечора дружина терпляче дочекалася, поки він повечеряє, потім склала в мийку брудний посуд, але не стала мити, а сіла перед ним за стіл і промовила найнеприємнішу фразу:
— Тобі не здається, що нам треба поговорити?
От уже чого йому не хотілося — так не хотілося. Але скаже про це, і далі розмова піде добре відомим руслом: «Тобі вже й розмовляти зі мною не хочеться?»
Тому він відповів запитанням на запитання:
— Про що?
— А хіба нам нема про що поговорити? — Звісно, вона була б задоволена, якби починав він. Попри те, що почала сама.
— Треба з’їздити на дачу, весна. — Ясна річ, вона не це хотіла почути, але Губченко не збирався підігравати. Хай починає розмову сама.
— У тебе є на це час? — саркастично спитала жінка.
— Яке це має значення? Ти ж сама розумієш, що від мого часу це не залежить.
— А від чого це залежить? — Жінка вже завелася. — Від чого залежить узагалі все в нашій сім’ї? У тебе ж ні на що немає часу. Ніколи. У нас немає чоловіка в домі. Протікає труба на кухні, то це тільки я можу викликати сантехніка, не піти на роботу, щоб дочекатись його… Ти що, не вмієш сам полагодити? Якби ж то не вмів! Ти ж усе вмієш! Але часу в тебе, бачте, немає! Цілий тиждень з вихідними проводити на роботі, а потім вештатися з Тихолозом по генделиках — на це в тебе є час. А поговорити з жінкою — на це немає!
Загалом вона мала рацію. Тому нічого заперечити Губченко не міг. І погодитися не міг. Бо якщо він погодиться, далі доведеться обіцяти, що він полагодить пральну машину, вивезе півбалкона мотлоху на дачу, перекопає там город, випере тут білизну, подружиться з Валєріком, ніколи не вип’є пива з Тихолозом і взагалі ніколи не вип’є пива…