От уже кого не сподівався тут побачити. Безглуздість і непередбачуваність цієї появи так вразили Губченка, що він забув про обережність, відчув навіть таке собі полегшення.
— Оце так-так! — майже весело сказав він. — Що привело вас, вельмишановний пане, до нашої скромної оселі?
Коміренко розсміявся. Щоправда, трішки напружено, трішки силувано — зовсім трішечки. Губченко помітив це, але вирішив і далі бути привітним і гостинним.
— Проходь, сідай! Кави?
Коміренко щось недоладне промимрив, і Губченко зрозумів, що, мовляв, еге ж, кави.
Він навмисне повільно готував каву, а що чайник і шафа з чашками, цукром, ложками і всім була в іншому кінці великої кімнати, розмовляти було незручно. Тож він косував на несподіваного гостя й думав, яка б то притичина могла його сюди привести. Спільних друзів у них практично не було: так, іще зі студентських років приятелі, з якими Губченко не бачився вже понад двадцять років. Це перше, й це відпадає.
Друге. Губченко не належав до сильних світу цього. Він не мав корисних зв’язків, не міг перед кимось поклопотатися, щоб Коміренка, наприклад, просунули службовою драбиною чи у квартирній черзі. Та й які тепер черги?! Отже, й це відпадає.
Третє. Вони працювали в різних інститутах академії наук, у різних кінцях міста, тож добре уявляли фінансові можливості один одного. Тобто Коміренко не міг прийти до нього по гроші. Якщо йому треба небагато, не варто так далеко мандрувати. Якщо йдеться про велику суму, то це не те місце, де її слід шукати.
Четверте. Йому треба щось змайструвати. Це найбільш вірогідне припущення, зважаючи на те, що Коміренко завжди був дуже високої думки про приладобудівний талант Губченка. Особливо після того, як Губченко років зо два тому полагодив йому комп’ютера. Проти цієї версії свідчило тільки одне: гість почувався дуже невпевнено. Хіба що проситиме щось виготовити задурно.
Він приготував каву й повернувся до столу.
— Що нового? — чемно спитав. Варто було б спитати й про роботу, однак боявся, що Коміренко знову почне розповідати йому про енергетично збагачених равликів чи що там у нього.
— Ой, нового! Нового багато! Так багато, що… — Коміренко замовк і довго думав.
Якийсь атракціон нечуваних несподіванок. Мовчазний Коміренко. Він переставав бути нудним. Однак Губченко знав, що розслаблятися не можна. Тільки повіриш у те, що все буде гаразд, як той знову заговорить, і тоді його вже не зупинити. Це тобі не в кав’ярні. Там набридло — розрахувався й пішов. А зі своєї лабораторії куди дінешся?
— Так багато нового, що я сам не можу розібратися. Оце прийшов до тебе по допомогу.
Губченко розсміявся. Дипломат із Коміренка був ніякий. Здавалося б, усе є в людини, щоб стати дипломатом: і побалакати любить, і занудний, і зовнішність невиразна… А от усе одно не дипломат. Щоб гість не образився на його сміх, Губченко сказав:
— Чим же я можу тобі допомогти? Я в біології ні бельмеса.
— Ти перебільшуєш, — чемно відповів Коміренко.
От і чемний, а все одно не дипломат.
— Але в біологічних проблемах ми самі розберемося. Тут інше.
— Хто «ми»? — зачепився Губченко за ниточку.
— Наша лабораторія. Але нам потрібна твоя допомога. Треба зробити один прилад. Це велика робота. І великі гроші… — Коміренко переможно поглянув на Губченка, щоб побачити, яке враження справили на того останні слова. Але не побачив.
Губченко знову розсміявся.
— Ну, звідки ж у вашого інституту великі гроші? І що мені до них? Інститути укладуть угоду, ваш заплатить нашому (якщо заплатить), мені випишуть премію, а премія і великі гроші — це дуже різні поняття.
— Хіба ти не знаєш? — здивувався Коміренко. — Я вже давно в інституті не працюю. Чекай, хіба я не казав тобі тоді в кав’ярні, над чим зараз працюю?
— Над чим — казав, а де — не казав.
— А… Ну… Коротше… Розумієш… — дипломат підбирав слова. — Річ у тому, що… Ніякої угоди не буде. Тобто буде, але з тобою особисто. Розумієш?
— Халтура, одне слово. Тепер розумію.
— Це не халтура, — поправив його Коміренко. — Це інша робота. Зарплата — п’ять тисяч зелених на місяць.
Губченко занімів. Він знав про існування таких зарплат. Але щоб стільки платили вченому! А дипломат неправильно зрозумів його мовчання.
— Плюс преміальні, — додав він.
— Що це за така лабораторія? — Губченко розумів, що ні за які тисячі не залишить таємну комірчину з МГ. Однак вигравав час, намагався з Коміренка витягти якомога більше інформації.
— Я зможу тобі це сказати тільки якщо ти погодишся.
— А чому саме я?
— Бо я не знаю нікого іншого, хто вмів би так творити прилади.
Губченко розсміявся. «Творити прилади»!
— Звідки ти таке взяв? З того, що я колись якийсь комп’ютер полагодив?
— Ти його не полагодив, — заперечив Коміренко. — Ти його переробив, додав до нього такий блок, якого жодна фірма у світі не випускає.
Губченко ладен був собі губи прокусити за таку легковажність. Хто ж міг тоді подумати, що комп’ютер цього нещасного біолога потрапить до рук фахівцеві, який зможе оцінити вдосконалення!.. Охо-хо!
— Це хто ж тобі таке розповів?
— Співробітники. А начальство тоді послало до тебе на цю розмову.
— І хто ж твоє начальство?
— Це я тобі зможу сказати тільки тоді, коли ти погодишся в нас працювати.
Не дипломат, а партизан якийсь. Недооцінив його Губченко, недооцінив.
— Боюсь, ти мене переоцінюєш. То була забавка, зробив собі таку й тобі таку зробив. По дружбі. Це зовсім не те, що будувати прилади. А що вам, до речі, треба зробити?
— Один прилад.
— Слухай, Коміренку, не темни! Як я можу на щось погодитися, не знаючи, про що йдеться. Мені не двадцять років, аби вважати, що я з будь-якою роботою впораюсь, якщо за неї добре платитимуть. — Губченко вирішив удати, ніби роздратувався.
— Вибач, я не можу тобі всього сказати. — Дипломат аж спітнів. — Але це такий прилад, який ти зможеш зробити. Принаймні ніхто інший його не зробить. Він нам дуже потрібен. Я розповідав тобі трохи про мою роботу… Ну от…
«Ну от! — подумав Губченко. — Тепер він знову почне говорити про свою роботу». Втім, це вже обіцяло бути не таким занудним, як тоді в кав’ярні.
— Ну от… — повторив партизан. — Вона, як я казав, досить успішно просувається. Може, навіть надто успішно…
— Як це?
— Ну, дещо почало виходити з-під контролю. Ми не знаємо, що може статися. Розумієш, не хочеться випустити джина з пляшки.
— Ого! Аж так серйозно?
— Не знаю… Може бути серйозно. Тобто нам треба все прорахувати, зрозуміти, куди нас може привести подальша робота.
— Так, а я тут до чого?
— Ну, виникла така ідея, щоб ти зробив прилад, який зможе прорахувати всі можливі прогнози. Розумієш?
І Губченко зрозумів. Спина його вкрилася холодним потом. У ногах він відчув слабкість. Здалося, що в повітрі закінчився кисень.
Він підвівся й підійшов до вікна. Потім сів на стіл. Знову підвівся. От і все. Недаремно кажуть, що ідеї літають у повітрі. Його ідея вже спала на думку іншим. А це означає, що її ще хтось реалізує. Ну й хай. Ще побачимо. В одному Губченко ні на мить не засумнівався: він твердо знав, що не виконуватиме цього замовлення й не зробить для них — хоч би ким вони були й хоч би які гроші пропонували — ще однієї МГ.
4. Лісовий роман
Точний вислів
Коли повернувся Івась, Марічка сиділа навпочіпки, притулившись спиною до ступи.
— Я ж тобі сказав не вилазити! — невдоволено мовив він.
— Тебе так довго не було, в мене ноги заніміли. А тут нікого взагалі немає — ніхто не потрапить сюди.
Івась подивився на сонце. Воно стояло високо в небі, прозирало зайчиками крізь мереживо з раннього листячка.