— Полетимо по видному? — запропонувала Марічка.
— Та від кого нам критися! — погодивсь Івась.
І вони полізли до ступи. Спершу він підсадив дівчинку, а потім поліз і сам. Та не встиг торкнутися дерев’яної стінки, як вона ніби здригнулася.
— Тихо, тихо, твариночко! — Марічка ніжно погладила ступу.
Івась обережно заліз до ступи, й вони полетіли. В небі ступа поводилася нервово — сіпалася, зненацька нахилялася. Вони ледь не загубили рогача. Були напружені й знервовані самі. Тільки як побачили хати свого села, трохи заспокоїлись. Але надто рано.
Уже й приземлилися на порожнє подвір’я Лисого, Івась висадив Марічку, а коли спробував вилізти сам, ступа раптом повалилася на бік і покотилася подвір’ям — прямо до рогу. Ще мить — і йому просто відріже голову. Й нічим зарадити він не міг, його крутило в ступі, він бився головою об землю й, схоже, був уже непритомний.
Марічка блискавкою кинулася навперейми, опинилася між стіною хати й ступою. Не було в неї ні таких сил, ні такої маси, щоб зупинити ступу. Просто замість одного мертвого буде двоє. Однак їм пощастило. В останню мить ступа зачепилася за горбок, розвернулася й відкотилася вбік.
Нижня половина Івася була в ступі, а верхня лежала на землі, очі безтямно дивилися в небо. Марічка стояла така ж бліда, як і він, не в змозі поворухнутися.
— А я бачила, як ви прилетіли! — радісно вигукнула, вбігаючи на подвір’я, Наталочка. — Ох же ж і дістанеться вам!
— А де всі? — подав голос Івась, і Марічка скрикнула:
— Ти живий!
— Мені здається, — роздумливо сказала Наталочка, — що він живий.
Вони удвох заходилися витягати Івася з поваленої ступи. Втім, допомоги від них було не багато. Радше вони заважали йому.
— Облиште! — суворо сказав він.
І коли дівчатка ображено відійшли від нього, виліз зі ступи, спробував випростатися на повен зріст, але заточився й схопився рукою за гілку яблуні, щоб не впасти.
— Це в тебе просто голова закрутилася! — пояснила йому Марічка. Мабуть, їхній політ не лишився поза увагою, бо вже прибіг Лисий, а за ним — Вухань.
Марічка стрибнула Лисому на руки й розплакалася. Та ще й так гірко, так винувато — ну як її сварити! Лисий гнівно подивився на Івася, мовляв, ти бачиш, до чого довів дитину. Та й справді — Івась старший, уся вина — на ньому. Лисий, як і всі інші, розумів, що мала була просто знаряддям у руках брата. Без неї він би нікуди не долетів, та й не повернувся б, можливо.
Аж ось і Леля, захекана, злякана. І прожогом до Марічки.
— Ти ціла? Все гаразд? — обмацала голову, плечі, руки.
Тоді до Івася.
— Голодний? Навіщо ви перекинули ступу? Нічого не сталося? Ходімте поїсте, хутенько!
— Ну, ти й… той… — висловився й Вухань з осудом, але водночас і з захватом. Однак Леля вже тягла Марічку та Івася до хати. Лисий підібрав рогача, мітлу, вставив рогача в отвори внизу ступи, поставив її дном на землю, а потім поніс додому.
Коли їх не було, думав, уб’є. Потім підбирав слова: як буде шпетити Івася й дорікати Марічці, що вона з ним нечесна. А зараз відчував, що всі ті слова кудись поділися, не міг згадати жодного. В голові нічого кращого за те, що сказав Вухань, не було. Повернулися, дякувати лісу. Живі, здорові й неушкоджені. Голодні, щоправда. Ну, то нічого, їх Леля зараз натовче їжею під горло. Дихати не зможуть.
Добрий апетит — велике діло
За столом Марічка справді наминала так, ніби поставила собі за мету напхапти живіт на тиждень. Івась і той менше їв. Він, щоправда, теж не сидів без діла, але відкушував потрохи, й це давало йому можливість розповідати про те, що було. Розповідав він неквапливо, дуже детально, навіть дещо байдужим тоном, кожному хотілось урвати й спитати, чим усе закінчилося, але мовчав, не перебивав Лисий, тож решта також не наважувалися вставити бодай слово. Терпіли.
Поки Івась розповідав про подорож, про те, як ніде було приземлитися, про те, що берег змінився й зараз туди навіть ступою діставатися важко, про відсутність звірів і птахів над рікою, Марічка сторожко стежила поглядом за Лелею і Лисим. Чекала, що зараз їм почнуть бубни вибивати. Минулося.
Далі Івась повів мову про яругу з оманливою травою, що він її одразу впізнав, бо ніде навколо такої високої й буйної трави немає. Потім про те, як вибирав шлях, як нічого смішного не міг згадати. В цьому місці Леля нарешті не витримала й урвала його:
— Як же ти переборов себе? Ти ж… — Вона різко замовкла, бо згадала, що про Івасеве ставлення до підземель ніхто, крім неї, не знав.
— Та якось… — Схоже було на те, що хлопчик не міг згадати, як це сталося.
— Добре, добре, далі. — Лисий не хотів, щоб розповідь загрузла в несуттєвих деталях.
— Ну, одне слово, дійшов. Думав, там потрібне чарівне слово, шукав, куди натиснути, щоб відчинити браму. Брама велика, міцна… Потім просто притулився до неї, вона й поїхала. Ледве не впав усередину… Там печера. Велетенська. Дуже світла. Звідки там світло, не знаю. Люба і Лішак там.
Що й казати, якби замість Івася до черви ходив Василько, розповідь була б значно цікавіша. Але вибирати не доводилось. І так диво, що він на подібний крок відважився й стільки корисного дізнався! Коли дійшло до курей, про яких досі Івась ні словом не прохопився, Лисий рвучко випростався.
— Скільки ти взяв курей?
— Чотири.
— І всі загинули?
— Звідки ти знаєш?
— Неважко здогадатися. Поки що це найгірша новина. Розповідай далі.
Івась помовчав, дивлячись в очі Лисому. Потім відвів погляд.
— Ну, кури спочатку допомогли. Черва відступила, але тоді з’явилися Люба й Лішак.
— Звідки з’явилися?
— Тобто вони там і були — лежали на таких кам’яних ніби столах. А тоді, як я випустив курей, вони ніби прокинулись і встали. І перебили курей. І мене ось по голові тріснули, ледве втік від них…
Усі чекали, що Івась розкаже, як саме йому вдалося втекти, однак він, схоже, далі розповідати не збирався. Мовчав він, і мовчали всі інші.
4. Лісовий роман Івасю, не тягни кота за хвіст! — першою не витримала Леля. — Розповідай!
— Та що тут розповідати… Втік від них…
— А курей залишив?
— Курей вони перебили. Люба перебила з арбалета.
— А ти?
— Що я?
Тут уже й Лисий не витримав.
— Ти розумієш, що тут усе важливо? Ти ж ходив туди, аби про щось довідатися. Так детально все розповідав, поки не потрапив до печери, а тепер замовк. У чому річ? Тобі щось незручно згадувати?
Івась немов стрепенувся. Кинув допитливий погляд на Лисого, потім на Марічку, на Лелю, знову на Марічку. Мала зосереджено жувала, дивлячись просто перед собою. Їй не влетіло, тепер сидить сподівається, що й далі не влетить за те, що послухалася мене, подумав Івась.
— Ви про що? — з підозрою перепитав він. А потім опанував себе й розповів: — Просто я намагався вбити лялечку…
— Яку лялечку? — майже одночасно вигукнули Леля й Лисий.
— А я хіба не казав? — Івась аж розгубився. — Ну, там же була лялечка — такий хробачок завбільшки з людину. Вона… Я в неї стріляв… Не пам’ятаю… Мабуть… Ні, пам’ятаю. Від неї стріли відскакували, аж іскри летіли.
— Як у вулику, той… — вставив Вухань.
— Як матка у вулику… — роздумливо повторив Лисий. — Он воно що! Ото і є головний ворог. І що вона, та лялечка?
— Ну, нічого, кажу. Стріли відскакували. А потім мене тріснули по потилиці. Мабуть, Люба, я її не бачив. Тоді я розвернувся — й тікати. От і все.
— Ти тікав тією ж дорогою? — спитала Леля.
— Звичайно, сестричко. Там іншої немає.
— А вони?
— Що?
— Вони гналися за тобою?
Івась замислився.
— Здається, так. Тільки назад бігти вже було не страшно. Я дуже швидко звідти вибіг.
— А кури? — не міг заспокоїтися Лисий.
— А курей тоді вже не було, — відповів Івась, ніби дивуючись такому наполегливому зацікавленню свійською птицею.