Та він не зупинився, не озирнувся, навіть дверима не хряпнув на прощання.
Що робити з лялечкою?
— Івасю, як її знищити?
— Ніяк; думаю, ніяк. Від неї стріли відскакують.
— А якщо шаблею?
— Ну, я шаблею не пробував, але ж до неї не доступитися. Ти не уявляєш, скільки там тієї черви. Вона суне, як повінь. Просто заливає підлогу. Кури — й ті зупинили її не дуже надовго.
— Але ж зупинили.
— А Лішак! А Люба!
— Ну, з тими ми вже розбиралися.
— Ні, Лесику, це вони з нами розбиралися. Дякувати лісу, хоч не вбили.
— Ми теж могли вбити Лішака, а не вбили.
— Треба було вбити. І Любу треба було вбити. А тепер із ними нічого не вдієш. Вони дужчі.
— Івасю, це каже людина, яка лежала серед вовкулаків і показувала очима, куди треба стріляти, ризикуючи, що стріла влучить у неї? Це людина, яка не побоялася проникнути в самісіньке лігво черви й стріляти в лялечку? Це ти, Івасю?
— Просто я став дорослішим і розважливішим. І я тобі кажу те, що знаю, в чому сам переконався. Лялечки нам не дістати. Ніхто не зможе її вбити.
— А якщо ми перелетимо туди по черзі — всі? Візьмемо багато курей…
— Ні, Лесику. Вони вже знають, що ми відкрили туди шлях. Замкнуть браму, наставлять пасток у яру, ми навіть не уявляємо, на що вони здатні.
— Але ж ти був один — і пройшов!
— Це тільки тому, що вони мене не чекали. А тепер вони нас чекають. Тепер шлях закритий — я в цьому не сумніваюся.
— То що ж нам, сидіти й чекати, поки вони прийдуть до нас?
— Вони не прийдуть.
— Чому ти так думаєш?
— Як вони прийдуть, коли у нас стільки курей! Птахи — це єдине, чого вони бояться. Та й то не дуже.
— А як не дуже, то прийдуть.
— Ні. Я думаю, що не прийдуть.
— Ну, гаразд. Будемо сподіватися.
Мишині нещастя
Вийшовши з дому, Миша попрямував до лісу. Він знав, що вороття не буде. Все. Його вже образили всі, хто міг, і всі, від кого він такого не сподівався. Навіть Помидора, яку він так любив, якій віддав усе своє життя, й та його пожбурила за поріг, як недогризене яблуко. Село, яке він фактично врятував від вовкулаків, тепер не хотіло про нього чути.
Верстак, на якому він виготовляв прикраси, був до нього байдужий. Сусід Опенько, якого Миша так палко підтримав на тих осоружних зборах, коли всі від них із Опеньком відвернулися, і той не хоче знатися й вітатися. Все. Для Миші цього села не існує.
«З вами йти ще довше», — сказав йому Лисий.
Та хто він такий, щоб так розмовляти зі старшим?
Усі! Всі злякалися.
Так, його пропозиція справді була занадто смілива як на таких людців. Він повернеться, і всі побачать, хто такий Миша, який він відважний і вправний. Миша знайде дорогу. Василько стільки разів розповідав про їхню подорож, що помилитися неможливо. Треба тільки бути обережним і йти поволі, не поспішати, не наражатися на непотрібні небезпеки. А Помидора хай сльози ллє. Хай згадує його.
Образи нанизувалися, мов намистини на нитку. Той разок[5] душив горло, хотілося навіть заплакати, однак Миша був чоловіком. Не жінкою і не дитиною. А чоловіком. Він не заплакав. Жодної сльозинки не зронив.
Думка про це так розчулила вигнанця, що цього разу стримати сльози було ще важче.
Миша стороною обійшов городи, сади, всі місцини, де бувають односельці й де стоять вартові. Він нікого не хотів зустрічати, ні з ким не хотів бачитися.
Про пастки згадав аж ген за селом. Їх восени не прибрали. А взимку жоден звір у них не втрапив. Та й те! Такий сніг лежав, такі морози тиснули, яка пастка спрацює! Зараз снігу немає, морозів і поготів. Миша не всі пастки знав. Тож кожен крок міг стати фатальним. Не вистачало зараз втрапити в якусь, і тоді кричи не кричи, ніхто не почує. Або ще гірше — почує. Він уявив, як збігаються люди, а він, Миша, гойдається на дереві донизу головою — безпорадний і жалюгідний, мов лантух з картоплею. Спину вкрив холодний піт. Ні, такого видовища Миша їм не подарує. Не діждуться.
Він згадав, де бачив підвішених вовкулаків, і вирішив іти саме туди. Вдруге пасток не ставили — це він знав напевне. Отже, саме там безпечно. Миша повернув ліворуч, обійшов ледь укритий листям ліщиновий кущ і простягнувся на землі, послизнувшись. Розлігся сморід. Він поглянув туди, де нога різко поїхала вбік проти його волі.
То був послід якоїсь тварини. Без сумніву, вовка. Принаймні так подумав Миша. А чий же ще? Послід досить свіжий. Знову спина змокріла.
І одразу по тому змокріла ще дужче. Бо Миша збагнув, що крім невеликого ножа на паску ніякої зброї з ним немає. Немає баклажки з водою, нема їстівних припасів — нічого. Та й звідки ж було всьому тому взятися. Він же не планував просто зараз вирушати в ліс. Як на те, він і зовсім не планував іти до лісу сам-один…
Назад він повертався ще обережніше й скрадливіше. Вже проминувши городи, біля крайнього паркану зупинився й довго чистив об траву черевика. До вечора ще було далеко. А виходити на ніч він уже б не наважився. І зараз холод пробирав до кісток, а що буде вночі! Добре Лисому — той улітку ходив. Спробував би він дійти до Руїни навесні.
Миша розумів, що подорож варто б відкласти бодай на місяць. Але барило його терпіння вже переповнене. Сьогодні, зрозуміло, вже пізно — ніякого сенсу. А завтра на світанку… Тільки зібратися, продумати, все приготувати…
Він підкрався до свого двору з тилу, з боку напіврозваленої хати покійного Щура. Гріх казати, але коли той помер, Миша був майже радий. І так ім’я дали батьки — гірше не буває. Так іще й сусід Щур. Казна-що. Все село сміялося.
— Мишо, га, Мишо! А Щур тобі хто — сусіда чи, може?..
Малий Миша якийсь час і сам сумнівався, підозрював батька, що той йому не батько. Але дуже схожий був — минуло. Та все одно: хіба таке витримаєш!
Він прокрався до драбини на горище. Вже й ногу заніс на першу перекладинку, та вчасно згадав, що перекриття на горищі рипить. Отже, туди варто лізти тільки тоді, коли Помидори не буде в хаті. Бо зразу почує і здогадається. А з другого боку — якщо вийде, зразу його побачить. Де б його сховатися й поспостерігати?
У вбиральні не сховаєшся, бо це смішно. Якщо їй знадобиться до вітру — ото буде зустріч! І смородинові, й аґрусові, й малинові кущі прозорі ще, мов павутиння. Уперше в житті Миша обвів поглядом власне подвір’я з огидою. І сховатися тут ніде!
Хіба до Щурової хати? Страшно. Вона вже така перехняблена — от-от завалиться й поховає його під уламками. Цього ще бракувало. Ото вже підуть селом балачки: і що це Миша робив у тій старій будівлі? І хіба ж є (була) голова в людини на плечах — у таке руйновище лізти? А куди ж тоді?
Миша повернувся на подвір’я Щура. Озирнувшись на сусідні хати, обережно ступив на поріг. Долівка була якась подзьобана й поросла пересохлими бадилинами. Коли очі звикли до темряви, Миша побачив, що ці торішні стебельця були тільки біля порога, де в прочинені двері падало сяке-таке світло. А далі хата була просто порожня. Ні лави, ні стола — взагалі нічого. Все, що було цінного, односельці повиносили багато років тому — одразу після смерті господаря. Над головою тріснутий посередині сволок загрожував за будь-якої нагоди розкритися й пропустити вниз на незваного гостя і горище, і покрівлю.
«Отак і в моїй хаті буде, — подумав Миша. — Ні дітей, ні…» Він не знав, кого ще не буде після його смерті. Потім подумав і подумки додав: «Ні онуків». Здавалося б, усю міру жалю до себе він уже вичерпав, але ця думка виявилася геть жалісною. І Миша гірко заплакав, як плачуть тільки дорослі чоловіки — та й то дуже рідко. Він ридав уголос, бив себе кулаками по лобі, розмазував по обличчю сльози брудними руками.
— Ні дітей! — крізь ридання нерозбірливо промовляв він. — Ні онуків!
Миша вже не боявся, що його почують, помітять, точніше — просто нічого такого й на думку йому не спадало. Те, що його хтось побачить, було таким дріб’язковим порівняно із загальним нещастям його життя, як виготовлення намиста порівняно з битвою проти вовкулаків.