А якби його тут застав Борода, було б зовсім добре. Миша б його вбив.
Ім’я людини
Леля спала, поклавши голову на подушку Качені, стоячи на колінах біля ліжка, до самого вечора. Вже й люди порозходилися, й Борода відплакав, цілуючи Каченині руки, милуючись хлопчиком. Уже й жінки, що допомагали під час пологів, усе помивши й прибравши, пішли додому, а Леля спала. Жінки, йдучи, пропонували її розбудити, але Каченя не дала.
— Їй же незручно, — казали.
— Нічого, раз спить, то зручно.
Потім і сама Каченя заснула, і Борода постелив собі стару повсть на долівці, вклався. Малий, насмоктавшись материного молока, знову заснув, аж тоді Леля прокинулася. Побачила перед собою голову старшої подруги. Усміхнулася.
— Спить? — спитала самими губами, без голосу.
— Ага, — відповіла щаслива Каченя.
— Вітаю тебе, — знову самими губами промовила Леля.
— А я тебе, — так само мовчки відповіла молода мати. — Це й твій син.
— Що ти таке кажеш, — уже пошепки обурилася дівчинка.
— Кажу що знаю. Це й твій син. Якби ти знала, як я тобі вдячна!
— За що?
— Я не знаю, як би впоралася без тебе. Думала, зараз помру від болю й не встигну народити. А як ти прийшла, стало значно легше.
Леля спохмурніла.
— Ти комусь про це казала?
Каченя похитала головою.
— Це нікого, крім нас із тобою, не стосується. Це наша дитина, наша таємниця.
Леля обійняла Каченю за шию й притулилася до її щоки.
— Годі вже шепотітися, — подав голос Борода. — Дитину розбудите.
— Сам розбудиш, — відповіла Каченя, й вони з Лелею тихенько захихотіли, мов дзвіночки.
— Що це ти, дівко, спиш на колінах? — знову озвався Борода. — Ходімо, проведу тебе додому.
— Спіть, — відповіла Леля. — Я й сама дійду. Недалеко.
— Темно вже, нічого тобі самій ходити.
— Зачекай… — Каченя помовчала, а потім додала. — Лелю, як звали твого батька?
— Навіщо тобі?.. Тарас.
— Тарас, — повагом повторила породілля, ніби куштуючи слово на смак. — А що це означає?
Дівчинка стенула плечима.
— Нічого, мабуть. Просто ім’я. Звали його Тарас. Мама називала Тася, Тасю.
Каченя знову розсміялася.
— Як гарно. Тасю. Га, Босю?
— Який я тобі ще Бося! — Чоловік її удавано розсердився.
— Як тобі? — не вгавала веселим, хоч і приглушеним голосом Каченя.
Борода помовчав, тоді промовив:
— Ну, ти й розумашечка в мене! Тарас. Тасю. Виросте — буде Тарас. А поки що Тася. — Він теж розсміявся своїм густим голосом, та так голосно, що аж малий почав плямкати губами й пхинькати.
Леля підхопилася, обережно взяла на руки крихітне дитинча й піднесла до Качені. Та розчахнула сорочку, дала малому грудь. Він, не розтуляючи очей, швидко намацав цицю й зосереджено засопів, смокчучи.
— Їж, Тасеньку, їж, маленький! — Здавалося, Каченя зараз розтане від щастя. — Босю, він їсть!
— Який я тобі Бося! — повторив Борода, але вже не так гнівно.
Леля заплакала. І сама не розуміла, чому. Радіти ж треба.
Холодна ніч
Ніч була холодна. Коли спиш у хаті, навіть не уявляєш, як надворі холодно. Вранці вийдеш — прохолода тільки тішить. Сонце росу сушить, пташки співають, після теплої хати зовсім не холодно. А коли цілу ніч треба просидіти в холодній хаті, та ще й такій, де роками не топлено, задубнути можна, як узимку.
А що ж воно буде в лісі?
Нічого, він добре вдягнеться, візьме з собою овечу кожушину без рукавів — Помидора зшила йому, ще як тільки побралися. Тепер вона тіснувата трохи, та що ж уже.
Він мав доста часу, щоб усе обміркувати й скласти перелік того, що треба взяти. Лук, сагайдак, стріли (якомога більше, власне, всі — принаймні всі зі срібним осердям), баклажку, ніж, теплий одяг, торбу з харчами, мотузку неодмінно — мало що трапиться… Що ще?
Миша згадував із соромом, як учора розревівся, мов мала дитина. Ну, то таке, ніхто не бачив. А от те, що через ті реви пропустив, коли Помидора вийшла з дому, — це зовсім погано. Це нікуди не годиться. Доведеться тепер уранці чекати, поки піде по воду.
Мишу брали дрижаки. Він зрозумів, що до ранку не витримає. Треба лізти на своє горище. Вже пізно. Помидора напевне спить, тож не почує. А зате вранці він сам почує, як вона вийде з хати. Можна буде тихенько злізти з горища, зайти до хати й добре зібратися. І хай тоді вона як хоче. Потім пишатиметься ним, лікті кусатиме, що так погано вирядила чоловіка, та хай. До того ще настраждається. Вона свої лікті ще до його повернення з’їсть. Дурепа! Хай! Розумніша буде.
Ніч була темна. Він піднявся драбиною на горище. Там було ще темніше. Власне, там був такий морок, що хоч в око стрель. Миша навпомацки, намагаючись не наштовхнутися на стару скриню, садовий реманент,[6] усілякий мотлох, пробрався в дальній куток, де, як він знав, був вільний простір. Він намагався скрадатись якомога тихіше, але це було неможливо в такому мороці. Втім, Миша сподівався, що Помидору не розбудив.
Тут було тепліше, ніж у старій хаті Щура. Хоч і не набагато. Все ж таки дірява стріха давалася взнаки. Він згорнувся калачиком на підлозі й почав як міг угамовувати дрижаки. Так і не вдалося, аж доки заснув. Лежав, тремтів і уявляв, як просто під ним на широкій лежанці, укрившись пуховою ковдрою, спить тепла й затишна Помидора. То б до неї під бочок підкотитись і ні в які походи не моститись!
Вранці прокинувся знову від холоду. А може, Помидора розбудила, грюкнувши дровами, які, схоже, звалила біля плити. Мабуть, і в хаті зараз не тепло. Але вже незабаром стане зовсім добре. Загуло в димарі. Треба було б тепер перелізти до нього, сісти поруч і притулитися спиною до каміння. І чекати, доки воно прогріється й зігріє йому кістки. Але ходити над Помидориною головою Миша не наважився.
Аж ось грюкнули відра. Потім хряснули двері. Так і не навчив її тихенько притуляти. Навіть коли він спить, вона не спроможеться зачинити так, щоб нечутно було. Ще за хвилину відра дзенькнули вже на подвір’ї.
У хаті було прибрано, на столі стояла миска, накрита чистеньким рушником. Під ним — варена картопля, цибуля, морква, шматок сала. Салом Помидора його тішила не щодня. Підлизується, подумав Миша. Виходить, знала, що я прийду. Та чому б і не знала. Їй же й на думку не спаде, що я справді вирушаю в дорогу.
Він почав швидко збиратися. Теплий одяг, лук, сагайдак зі стрілами, харчі в торбу, теплий одяг дістати зі скрині. Де мотузка? Перерив усю хату й не знайшов. От-от мала повернутися Помидора, а Миша ніяк не міг піти з хати.
Визирнув у вікно — і вчасно. Саме побачив жінку, що наближалася з відрами до дому. То годинами теревенить біля криниці з жінками, а коли не треба — тут як тут. Миша прожогом кинувся за двері, оббіг хату й злетів по драбині. Стояв серед горища й намагавсь якомога тихіше віддихатися. Чув, як хряснули двері, гепнули відра об підлогу. Потім Помидорин сміх. Мабуть, помітила, що він забрав харчі. Миша почув, як пломеніють його щоки.
Ну, нічого. Вона ще насміється. Побачимо, хто сміятиметься останній. Знову хряпнули двері. Кроки під хатою. Йде до нього? Ні, проминула драбину й пішла до вбиральні. Як же тепер вибратися з горища? Почує ж! Він тихенько переліз у куток, поклав торбу, тоді повернувся до димаря. Сів під ним, притулившись спиною. Проте це вже не так і важливо було. Поки збирався, шукав мотузку, ліз драбиною, зігрівся. Ну, від тепла ще нікому не було зле. Спину погріти — велике діло. Так він і задрімав біля бовдура. А коли прокинувся, сонце вже сідало за хати. Хто ж на ніч іде з дому!
Перша гроза
Вітер уночі здійнявся такий, що сосни в лісі втратили надію встояти. Вони билися одна об одну, і звук був — ніби торохтять порожні дерева. У садку Лисого розламалася навпіл стара груша. Її величезна гілка якихось півкроку не дістала до хати, а то було б. Коли вона репнула, всі в хаті прокинулись, якийсь час перезиралися й гадали, що воно таке. Лисий не відчув ніякої небезпеки, він сяк-так вдягнувся й вийшов з хати.