Такої дружної ходи село ще не бачило. Крім вартових, що були за околицею, та Качені з малим, усі вервечкою йшли вулицями, розвозячи ногами грязюку, послизаючись і підтримуючи одне одного. Химерна смерть Миші, якого не дуже й любили, тепер ніби об’єднала всіх, розрізнених зимовими проблемами. От прийшла весна, принесла нове горе, й село знову стало одним цілим.
Рештки Щурової хати справляли жахливе враження. Вона розвалилася зовсім: не тільки там, скажімо, дах провалився, а розсипалося все: стіни, дах, у трьох місцях переламався сволок, розсипалися віконні й дверні рами. Виглядало дуже малоймовірно, щоб під цими уламками хтось міг лишитися живий.
— Мишо! Мишо! — заполошним голосом загукала Помидора. — Ти живий, Мишо?
Ні шелесь у відповідь.
Усіх, крім Вуханя, Борода зразу повідганяв подалі. Вони працювали вдвох. Були дуже обережні, час від часу підкликали когось із чоловіків, щоб притримав якусь колоду, поки вони з неї зніматимуть іншу: якщо Миша ще живий, то було б жахливо, якби зараз, рятуючи, його добили. Спілкувалися на мигах, безпомилково розуміли один одного. Лисому спочатку навіть важко було збагнути, з яких міркувань один уламок вони клали праворуч, а другий — ліворуч. Навіть майнула безглузда думка, що гірші уламки кладуть з боку Вуханя, що так і лишався вкритий тепер уже твердою кіркою бруду. Потім здогадався: ліворуч ішли ті уламки, на яких були рештки заліза. їх лишилося не так багато, однак викинути жоден цвях Борода не дозволив би.
Вони не зупинилися навіть тоді, коли вже всім стало ясно, що Миші під уламками не було. Виходило на те, що він живий. От тільки де?
Помидора широко розкритими очима невідривно дивилася на рятувальні роботи, досі сподіваючись (чи навпаки?). І тільки як останню розламану дверну раму відклали ліворуч, повністю звільнивши долівку колишньої хати, вона закричала.
Нічого зв’язного, просто: «А-а-а-а!» Крик був страшний, і особливо лякало те, що ніяк не вгадаєш: це розпач чи надія.
Професійна поразка
Борода з Вуханем відсапувалися, напрацювавшись. Добре хоч пилу не було. Решта стояли й дивилися на Помидору. Борода підійшов до тих уламків, у яких де-не-де проглядало залізо — завіси, цвяхи, скоби, — й Вухань з півслова його зрозумів. Він знайшов очима Петруся й попросив його:
— Принеси… той…
Двічі повторювати не варто. Петрусь побіг по інструменти.
Івась, що стояв за спинами, розвернувся й пішов за ним — ніби щоб допомогти. Але не зробив і двох кроків, як почув неголосне:
— Івасю!
Він озирнувся. Це Леля його гукала. Щойно була в натовпі, а тут одразу помітила, що він кудись зібрався.
— Слухай, Івасю, хотіла тебе попросити. Там гілля поламало на подвір’ї. Може, підемо разом з Петрусем, візьмемо пилку, й ти трохи впорядкуєш? А я допомагатиму.
— Звичайно, — відповів хлопчик, і вони удвох із сестрою пішли додому.
Глина побіг було за ними, але раптом зупинився й замислився. З Лелею завжди краще. Але ж і з такою купою народу — цікаво. Коли ще стільки людей побачиш! Він повернувся до натовпу, однак ненадовго. Бо Лелі ж тут не було. Глина прожогом помчав вулицею, наздоганяючи хазяйку.
Помидора заспокоїлася. Вона звела повні сліз очі на Лисого й тихо, але всі почули, сказала:
— Треба його рятувати.
— А де він? — скептично спитав хлопець.
— Не знаю. Пішов до вовкулаків. Ти знаєш дорогу. Ви там були.
— Так. Ми були. Але Миші там не було. Звідки ви знаєте, що він пішов саме туди, куди треба?
— Я нічого не знаю, — втомленим голосом мовила Помидора. — Я тільки знаю, що його треба рятувати. Він пропаде.
Звісно, вона мала рацію. В лісі й досвідченіший мисливець щомиті важить життям. А що вже Миша… От тільки де його шукати? Після такої зливи жодного сліду не роздивишся.
— Не хвилюйтеся, — спробував Лисий її заспокоїти. — Далеко він не зайде. Повернеться.
— Ні, — похитала Помидора головою. — Ти не знаєш, який він затятий. Це він тільки на вид такий сумирний, а як затнеться!.. Ви його просто не знаєте. Його ніхто не знає. Тільки я, та й то… Він то один, то вже другий. Ніби не одна людина, а дві. Він не повернеться. Якби не так налаштувався… Якби не так образився, вже давно повернувся б — іще як на горищі сидів. А раз не повернувся, то вже й не повернеться. Рятувати його треба.
— Тітко Помидоро, як ви собі таке уявляєте? Після дощу. Хто його знайде?
— Собака ваш знайде.
— Ох, не знаю… — Хоча до цього варто було прислухатися. Бодай спробувати. — Наталочко, приведи Глину, будь ласка.
Дівчинка з готовністю побігла по пса. У повітрі почав загусати запах пригоди.
— Ну, й куди ти так підеш? Хіба що до вбиральні, - охолодив усіх Борода. — Він що, на городи пішов? Так, без зброї й побіжите за цуциком?
Лисий ніби прокинувся від запаморочення. Це Помидора, подумав він. Це вона своїми планами й криками затуманила нам голови. З жінками треба бути обережним. Вони вміють заражати своїм безумством. Ще трохи, і він справді подався б у ліс неозброєний.
Лисий запропонував, щоб на пошуки Миші пішли він, Опенько й Борода. І Глина, звісно. Домовилися зустрітися тут же через годину.
Ще восени, після нашестя вовкулаків, Лисий почав займатися з Глиною. Він і раніше про це думав, але все не мав часу, заступали важливіші справи. А коли знищили вовкулаків, коли зима ще не почалася, а садові й городні справи було закінчено, Глину втягай в навчання. Хоча й не скажеш, що йому це не подобалося. Пес залюбки розшукував сховані від нього речі, вистежував за запахом, куди пішов Василько, де бігає Наталочка, в якій схованці причаївсь Івась. То все були ігри. Тепер собаці належало показати на ділі, на що він здатний.
Коли Глина помітив, що Лисий бере з собою його, Глинину, мотузку, він страшенно обурився:
— Що я, корова, щоб мене на налигачі водити? Ти б іще батога взяв! Я коли з Лелею ходжу, вона ніколи мене не прив’язує! Правда, Лелю?
Він і сам знав, що це брехня, що й Леля часом водить його на довідку, коли так треба. Але сподівався, що дівчинка його підтримає.
Не підтримала. Тільки розсміялася й цмокнула його в ніс.
— Слухайся Лесика — й будеш молодець!
Вдома його не прив’язали, і то добре. Глина зрозумів, що вони з Лисим повертаються до руїн Щурової хати, й навмисне біг далеко попереду, показуючи, що він і без шворки знає, куди йти і як поводитись. А коли прибіг і побачив, що там уже є кілька чоловіків, зовсім про мотузку забув, заходився дражнити Бороду. З велетнем він дуже любив гратися, відчуваючи, яка то добра людина. Він гарчав, кидався, ніби хотів ухопити зубами за ногу, в останню мить відскакував, а Борода ніяк «не міг» його схопити за ошийник.
А Лисий зміг. Захопившись грою, Глина не помітив, як хазяїн підійшов і зловив його. І все. І прив’язав шворку. І пес зрозумів, що навіть скандалити зайве. Лисий невблаганний.
Підійшли до Мишиної хати. Помидора полізла на горище, Лисий за нею. Ну, це вже хоч щось. Лазити по драбинах Глина вмів, хоча й не любив. Але то по домашніх драбинах. А тут же — на незнайоме горище. А кому не цікаво залізти на незнайоме горище! Там же все незнайоме! Нове! Та й запахи тут! І цвіль, і порох, і їжа, і людина — власне, Миша, і… А це ще що таке? Що за гидота!
От уже якого запаху Глина не сподівався тут ухопити, то це такого. І він тут був скрізь: і біля димаря, і далі, де вогко на підлозі, і біля входу, і — тепер уже Глина це точно відчув — на самих щаблях.
— Шукай, Глино, шукай! — наказав Лисий.
Але це таке, що можна було б і не наказувати. От тільки якби відпустили. Глина скотився по драбині, мало не скинувши на землю Лисого, який міцно тримав мотузку. На землі цей запах також був, хоч і дуже слабенький — нічний дощ усе позмивав. Собака покрутився навколо драбини (цього часу Лисому вистачило, щоб спуститися на землю) і побіг до місця, де раніше стояла Щурова хата. Звідси далі, поза кущами — аж за село. Лисий біг за ним, а слідом хекали Борода, Вухань і Помидора. Їй було найважче — огрядна, пишна, вона давно не бігала. З молодості, власне.