Дівка просто вішалася на шию, але Миша, гаразд усе обміркувавши, дійшов висновку, що йому це насправді приємно.
— Як добре зважити, то я у лісі геть самотня, — додала вона з сумом.
— Але ж ти мене зовсім не знаєш!
— Не зневажай душі своєї цвіту, — незрозуміло відповіла дівчина. — Бо з нього виросло кохання наше.
Ого! Вже й кохання!
— Ну, ти й накинулась!
— Що то означає — «накинулась»? Що я тебе кохаю? Що перша се сказала? Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбів воно своїх не криє? А які у тебе є скарби? — поцікавилася вона нібито байдужим до тих самих скарбів голосом.
Он воно що, подумав Миша. Тепер зрозуміло, чого вона домагається. Чомусь йому враз стало спокійніше. А які у мене скарби? Скажеш, «ніяких» — потім усе втратиш. Ще зброю забере. Він сягнув рукою кишені й намацав там намисто. Як доречно. Дорогою думав, навіщо його захопив. А тепер от з’ясувалося, що взяв недаремно, знадобилось. Отож. Просто так він нічого не робить. А ще й голос такий…
Миша дістав із кишені намисто, схилився з гілки вниз і простягнув його дівчині.
— Яка краса! — вигукнула вона. — Ох, зірка в серце впала! Весь світ змінився, кращим став, відколи ми поєднались.
— Ми поєднались? — здивувався Миша.
— А ти хіба не чуєш, як солов’ї весільним співом дзвонять?!
Солов’ї справді співали, хоч і не близько. Хоч ніби і рано їм іще співати. Заперечити Миша нічого не міг.
Дівчина простягнула руку, ставши навпочіпки, й торкнулася намиста. Миша відчув якусь силу, що пронизала намисто й усе його тіло, змусила міцно зімкнути пальці. Дівчина легенько потягнула прикрасу на себе, й Миша не мав іншого виходу, як зіскочити з гілки й упасти до її ніг. Утім, він не забився. Миттю підвівся, а дівчина зробила півкроку до нього.
Тепер вони стояли майже впритул одне до одного. Вона була вища за чоловіка на добрі півголови. Тут уже Миша зміг у густих сутінках роздивитися, що її волосся — ніжно-зеленого кольору. Він відчув тонкий запах березових бруньок, а потім її губи на своїх. Остання крихта обережності наказала йому негайно відсторонитися, але зробити цього він не зміг. Дівчина знову легенько потягла на себе намисто, й Мишині губи самі притислися до її вуст. Усе навколо попливло в солодкому танку, й настала ніч.
Ніч
Було вже поночі, коли Лисий вийшов шукати Василька й Івася. Звісно, спершу вирішив піти до криниці, а потім… Він не мав ніякого плану. Куди йти далі — не уявляв.
Як з’ясувалося, й не треба було. Бо й Василько, й Івась сиділи на колоді біля криниці, а навколо — добрих півсела. І, звісно, обговорювали… ні, не зникнення Миші, а що тепер робити. Думки висловлювали різні: від «сам винен» до «хто його гнав?» Але всі якось одностайно дотримувалися погляду, що «все одно його не знайти». Лисий у розмову не втручався, власне, його мало хто й помітив у сутінках.
А коли надійшов Борода, помітили всі: і не його самого, а й Лисого, який, виявляється, вже давно стояв за спинами.
— Що, робити нічого? — привітався Борода.
— Та оце ж обговорюємо, що діяти, — відповів йому хтось.
— А що тут обговорювати? — гримнув коваль. — Треба йти шукати. Не так багато в нас людей у селі, щоб розкидатися навіть такими нікчемами, як Миша.
І всі погодилися. Мабуть, кволість суперечки пояснювалася тим, що всі були б готові до пошуків, якби хтось таке запропонував. Може, боялися, що піти на пошуки доведеться саме тому, хто запропонує.
— І хто ж піде? — спитав Опенько, який до того тихенько сидів на колоді від старого осокора й не брав участі в розмові.
— Он Гостроокий і піде. Візьми з собою когось із мисливців — сам виріши, Опенька, наприклад. Він у лісі тямить. Можеш іще Івася взяти. Або Василька. — Борода подумав і додав: — А можеш хлопців і не брати.
Борода повернув справу так, ніби щодо хлопців можуть виникнути сумніви, а щодо Гостроокого все й так ясно. І той промовчав.
— І я піду з вами, — сказав Лисий.
— А тобі нічого лісом блукати. Й у селі справ вистачить, — відрубав Борода так, що сперечатися вже не було сенсу. — Все вирішили, то й нічого далі теревенити. Порозсідалися тут!..
Борода вже розвернувся, щоб іти додому, коли раптом щось згадав і озирнувся:
— І якщо побачу, що хтось їсть яйця, поодриваю оцими руками. — Він показав, якими саме.
Може, подіяла погроза, а може, вигляд ковальських рук із заскорузлими блискучими пальцями, якими Борода хапав біле від вогню залізо, але тепер уже й Лисий був спокійний. Більше в селі ніхто яєць не їстиме. А найцікавіше, що на Бороду ніхто не образився, нікому й на думку не спало оскаржувати його наказ.
Усі розійшлися. Діти також пішли додому. І тут Івась раптом схаменувся:
— Ой, а цебро! Ми ж по воду ходили!
Він побіг назад до криниці.
— Йди додому, Васильку, — стурбовано мовив Лисий. — Я почекаю Івася.
Лисий не чекав, а пішов слідом за хлопчиком до криниці. Було вже темно.
Щось роздивитися непросто. Але рипіння корби заздалегідь повідомило, що Івась справді набирає воду. Аж ось і він — спокійно йде додому з відром, намагаючись не розхлюпати.
— Давай удвох, — запропонував Лисий.
.. Але спокійно минути цій ночі не судилося.
Спочатку Леля, залишивши Наталку збирати вечерю, попросила Лисого допомогти їй прибрати сміття з доріжки до вбиральні. З минулої ночі, коли гроза наламала гілля, ніхто так і не прибрав уламків. А хтось уночі піде до вбиральні, то може й ноги поламати. Вони удвох швидко з цим упоралися, й Леля розповіла, що їй вдалося витягти з Марічки.
І виходило, що нічого страшного не сталося. Просто дитина під час бою з вовкулаками залікувала Опенькові рану на сідниці. Мертвою водою.
Лисий засміявся.
— Тож-бо я весь час і думав: невже Миша справді такий добрий стрілець? А єдина людина, яка бачила його в тому бою, — це Опенько. І він мовчав, бо Помидора пригрозила всім розповісти, як він дитині дупу показував. Ох і Помидора!
А потім він раптом спохмурнів і почухав лисину.
— Що сталося? — нашорошилася Леля.
— Опенько.
— Що?
— Треба зараз до нього сходити.
Леля подумала.
— Пізно вже.
— Я знаю, але відкладати… Я побіг.
Опенько не спав, хоч у хаті не світилося. Він сидів за столом, підперши голову руками, й дивився у сліпе вікно. Якось так непомітно це стало звичкою: сидіти допізна за столом і про щось думати. Що ще може робити людина, коли западає ніч? Хіба що спати. А поки сну не було, він сидів сам і думав про старість. Старість, думав він, це коли навколо не лишається людей твого віку, коли світ навколо меншає, коли в більшості — молоді люди, які не мають твого досвіду, які не розуміють тебе й не хочуть розуміти. І поговорити про це ні з ким. Бо порівняно з тобою вони всі молоді. Світло для таких роздумів не потрібне. Може, воно навіть заважає.
Навіщо жити довго, думав Опенько. Он Інженера вбили — і всі його нещастя позаду. Пластуна пришелепкуватого вбили — і теж йому тепер усе байдуже. Ніхто не дорікне, від чужого шматка не залежиш, ображатися ні на кого не треба. Ображатися, думав дід, узагалі ні на кого не варто. Що ображатися! Люди такі, як є. Он діти ж на мене не ображаються. Хоча й мали підстави. Образа на когось — це образа на себе. Насамперед. Мабуть, ображатися приємно, тільки це така приємність — дитяча. Не для дорослих людей. Пластун і не був дорослою людиною. Йому пощастило до смерті лишатися дитиною. А потім пощастило вмерти.
Довге життя — це неминуча самотність. Він може так просидіти цілу ніч, і ніхто не поцікавиться, про що думає, чому не лягає спати, що його турбує…
Рипнули двері, й ніби у відповідь на роздуми Опенька до хати зайшов Лисий.
— Добрий вечір, дядьку.
— Та наче бачилися не так давно… — Опенько навіть не намагався приховати свого здивування. — Щось трапилося?
— Ні, нічого не трапилося. Просто зайшов вибачитись.