Виникає запитання: хто такий дядя Саша? Запитання цікаве. Бо дядя Саша — це історично вірогідна особистість. Він живе в парадному Губченка й належить до homo sapiens. Однозначно. Незважаючи на те, що дядя Саша — алкоголік. Це нічого не змінює. Він така ж людина, як і Коміренко, як і Тихолоз. Так, дядя Саша — алкоголік. Це правда. Так, його вплив на історію людства — мінімальний. Але не нульовий. Дядя Саша на нього надзвичайно сильно впливає. Або не надзвичайно. Або не сильно. Це теж правда. Але ж впливає!
От наприклад, — сам собі пояснював, а радше — виправдовував свою ж теорію Губченко. Колись трапилося з ним, Губченком, захворювання. Осте- охандроз називається. Це може статися з кожним.
З Губченком було так. Він приймав делегацію. Винний — Тихолоз, він завжди в чомусь винний. У цьому випадку прийшов до Губченка кілька місяців тому — ще до появи МГ — і сказав, що директор шукає, хто б зустрів корейців. Що більше Губченко думав про цю історію, то глибше усвідомлював, що корейці тут ні до чого. Але вони справді були першопричиною. Він, може, й оминув би цю несподівану придибенцію, якби не корейці. Бо вони ні йому, ні комусь іншому не були потрібні. Просто собі делегація церкви Муна. Є така церква. Їх, церков, нині повно: жоден чоловік (і жодна жінка) всіх перелічити й оцінити не в змозі. Але кожна з них також певним чином впливає на розвиток історії.
Губченко тоді цілий день супроводжував цих корейців по місту, по різних установах і організаціях. Перекладача знайшли, але з японської. Мунівці японською говорили поганенько, однак таке-сяке порозуміння було. Що здивувало Губченка, так це те, що про цю церкву багато хто знав — і знав якісь недобрі речі. Більшість тих, кого вони відвідували (можновладці, церковники, вчені), цим візитом були вкрай незадоволені. І невдоволення своє виміщали не на корейцях — що з тих корейців візьмеш, — а на Губченкові й перекладачеві. Жодного разу за день їм навіть сісти не запропонували.
Корейців терпляче слухали. Ті розгортали великий альбом із численними фотографіями молодих людей, мудрих наставників і чарівних краєвидів — одне слово, про діяльність своєї церкви, клали його перед господарем чергового кабінету, гортали й змушували передивитися всі фотографії. На кожній сторінці вони радісно повідомляли, демонструючи неабиякі лінгвістичні здібності:
— Отіня інтєрєтна! — що означало «дуже цікаво».
Наступна сторінка:
— Отіня інтєрєтна! — І так до кінця альбому.
Губченко в цей час стояв зі своїм важким портфелем у руці (і навіщо тільки взяв його з собою, але що ж тут уже — звичка). Він жодної фотографії не бачив, але дедалі непохитніше був переконаний, що найцікавіша з них — нітєво інтєрєтнава.
Коротше, коли він уже садовив їх на потяг до Москви, здоров’я стрімкими кроками його полишало. А як потяг рушив, останні сили помчали за ним з останніх сил. До Москви.
Губченко стояв на вокзалі з важенним портфелем і не міг кроку ступити. У нього боліла вся ліва половина тулуба, боліла так, що дихнути було неможливо. Один необережний рух — і божевільний спазм стискав. Ніколи раніше такого з ним не траплялося. Він стояв безпорадний і наляканий, роздумуючи: це серце чи не серце? Спробувати піти на трамвай? Він спробував. Вистачило його тільки на те, щоб вийти з приміщення вокзалу. І стало ще гірше.
Просто поворушитися, повернутися, зробити крок — нічого цього він не міг. Поруч були телефонні автомати (мобілок у ті часи ми ще не знали). Він попросив якогось чоловіка набрати номер. Тоді, задихаючись, ледь утримуючи слухавку біля вуха, сказав дружині продуманий текст:
— Я біля входу на вокзал. Мені погано. Візьми таксі й приїдь по мене. — І повісив слухавку. Більше на жодне слово він був не здатний.
Дружина приїхала дуже швидко. З її та водія таксі допомогою Губченко так-сяк спромігся сісти на переднє сидіння. Жінка взяла осоружний портфель і сіла ззаду. Щойно зачинивши дверцята, почала розпитувати: що болить, коли почалося, що відчуваєш? Вона взагалі була дуже дбайливою, коли Губченкові траплялося хворіти. Це був її великий талант — піклування. Спочатку він намагався відповідати, а потім замовк і не реагував, думаючи з розпачливим страхом, як у своєму парадному долатиме сходинки на четвертий поверх.
А коли під’їхали, на ослінчику біля під’їзду побачили дядю Сашу. Власне, Саша був одного з ним віку, дядею його називала колись у дитинстві Губ- ченкова донька. Дядя Саша дуже дружив з усіма дітьми в дворі, пригощав їх цукерками, що лишилися від закуски. Так і зачепилося — дядя Саша й дядя Саша.
— Сашко! — щойно відчинивши дверцята таксі, гукнула Галя. — Допоможи!
І дядя Саша допоміг. Навряд чи хтось спромігся б допомогти краще. Він якось миттєво визначив, у чому проблема.
— Ти, головне, не бійся й не хвилюйся, — примовляв він. — Давай спробуємо спиратися на праву руку.
Губченко спробував і не зміг. Одразу перехопило подих, і страшний біль пронизав усе тіло.
— Так, не виходить. Тепер спробуємо на ліву.
На ліву вдалося. Дивно — біль якраз концентрувався в лівій частині тіла.
— А тепер я спробую тягти тебе за праву.
І теж вийшло. Не те, щоб усі проблеми було вирішено, але Губченко рухався. Лівою спирався на бильце сходів, за праву його дуже обережно й делікатно тягнув дядя Саша, а ззаду з портфелем ішла дружина, бідкаючись і зітхаючи. Це дратувало. Хто ж людину найбільше дратує у скруті — найближчі люди!
— Ти не причитай, а от зараз на поверсі обжени нас і приготуй, куди його покласти, — миролюбно сказав дядя Саша. М’якість голосу компенсувала в нього жорсткість слів.
Вона слухняно виконала розпорядження, й коли вже випередила їх на цілий поверх, він додав навздогін:
— І чарчину приготуй. Це не тобі, - заспокоїв він Губченка. Дядя Саша знав, що у Губченка як людини непитущої чарчина в хаті завжди знайдеться. — Тобі, мабуть, зараз не можна. А може, й можна. Тільки ризикувати не варто. Завтра вже вип’єш.
Отак поволі, за якихось п’ятнадцять-двадцять хвилин вони дійшли додому.
І тепер Губченко думав: хто ж насправді більше впливає на історію людства: він сам, Тихолоз, Коміренко, потенційний зять чи дядя Саша?
Хто винен?
Утім, якби й можна було дати відповідь на це запитання, все одно вона не допомогла б визначити відповіді на питання головне: як знайти об’єднаний, чи то пак об’єктивний, прогноз. Звичайно, можна подумати над таким собі аналізатором, до якого вносити різні скани, а він даватиме узагальнену картину. Але де знайти такий комп’ютер, як забезпечити йому належну пам’ять, цього навіть Губченко не міг уявити. І так сам лише голографічний перетворювач ізжер стільки гігабайтів, що хоч криком кричи. Йому принаймні таку машину створити несила.
Та й картина все одно буде з кожним новим сканом наближатися до об’єктивної, все ж лишаючись суб’єктивною. Об’єктивну картину, справжнє майбутнє можна буде побачити лише тоді, коли в комп’ютер буде введено скани всього населення Землі. Плюс безліч природних чинників. Такого комп’ютера не буде ніколи. Такий комп’ютер — це Бог.
Тож усе знову впиралося в Губченка. Він мусив просканувати себе, а цього якраз зробити й неможливо. Тобто можливо, звичайно, але за умови, що його просканує хтось інший. Тобто неможливо. Бо нікого іншого він у все це посвячувати не міг.
До того ж з’явилося ще одне: Губченко злякався. Здавалося б, він уже стільки лякав себе останнім часом, що мусив би загартуватись. Але то було інше. Він злякався свого скану. Що він несе людству? Яка його роль на цій Землі? Зараз можна думати в принципі що завгодно. Зараз можна гратися зі своїми численними частками, зі своїми різноманітними життями і вважати себе тим, хто допомагає людству вижити, стати кращим. Власне, кожен може так про себе думати, й ніхто не здатний переконати цього кожного в протилежному. У Губченка з’явилася можливість довідатися про себе правду. І стало страшно.
Бо як поважати себе, маючи таке знання? Як жити з цим? Може, це буде історія зради, як у Валєріка, може, зруйновані відстійники для сміття, як у Тихолоза, може, рожеві шмарклі, як у виховательки з дитсадка, може… Ні, в тому й річ, що в нього буде щось інше. Тому й страшно. Вперше винахідник подумав про МГ як про засіб для перевірки суспільної вартості особистості. Ще й не просто якоїсь особистості, а саме його, Губченка.