Спідюк роздратовано вимкнув звук. Тільки б і небезпеки, що землетрус. Утім, він розумів, що правди зараз казати не можна. Принаймні доти, доки ми самі її не знаємо. Скандал, який розгорівся сьогодні в Департаменті Санітарних Зон, навколо цього й спалахнув. Випустивши інформацію про «тектонічні явища» медіа-служба завдала великої шкоди. Зараз ціле місто обговорює можливі наслідки того, про що ніхто нічого до пуття не знає. Чи можна придумати кращий ґрунт для спекуляцій і навіть паніки?
Мобіль під’їхав до воріт Першої зони й зупинився. Спідюк відімкнув автопілот і відкинув голову на підголівник. Усе. Більше часу на хвилювання він не має. Треба заспокоїтися. Це не та робота, в якій може бути місце для зайвих емоцій.
«Вийти з мобіля», — загорілися на брамі червоні літери.
Спідюк виконав вимогу й відійшов на десять кроків. Тієї ж миті в нижній частині брами відчинилися дверцята й звідти виїхав приземкуватий робокоп. Він наблизився до мобіля й довгими мацаками обстежив його нутрощі.
У Губченка виникло несподіване відчуття страху: ніби він справді був тут фізично присутній і робокоп міг його помітити. Один із мацаків націлив камеру на праве око Спідюка, другий — на ліву долоню, яку той слухняно розкрив перед ним.
— Сідайте в мобіль, — приємним жіночим голосом промовив робот.
Коли брама відчинилася, він поїхав уперед, блимаючи написом на спині:
«Рушайте за мною! Швидкість 5 км/год».
За ворітьми охорона була аж надмірна. Спідюк повільно рухався за робокопом, не звертаючи уваги на численні брами, двері, бронемобілі й дула різноманітної зброї, що постійно рухалися, супроводжуючи його. А от Губченку не вдавалося зберігати спокій. Що саме його найбільше бентежило й лякало, він тривалий час не міг зрозуміти. Коли ж робокоп зупинився й знову наказав Спідюкові вийти з мобіля, Губченко нарешті зрозумів. Бездушність. Відсутність жодної живої людини. Для Спідюка це був цілком нормальний порядок, для Губченка — ні.
Втім, у приміщенні, до якого вони зайшли після знову ж таки зупинок, затримок, ретельних перевірок, людей було аж п’ятеро, і всі мали дуже стурбований вигляд.
— Це триває вже тиждень, — розповідав один, очевидно, головний із присутніх, чоловік понад два метри заввишки. — Спочатку шуми не виходили за межі норми, були суто акустичні, потім почали наростати, а вчора їх зафіксували й тектонічні датчики. Найгірше те, що ми не можемо їх локалізувати. То здається, що вони десь у центрі, то раптом вони відлунюють на південному краї периметру. Притому напруга на жодній з ділянок бані не змінюється.
Спідюк слухав, не зводячи очей з моніторів. На них нічого не відбувалося. Губченку стало дуже неприємно. Що довше він роздивлявся монітори, то більше підступала нудота. Зображення на всіх моніторах нагадувало великі нафтові калюжі.
— Пробували аналізувати одночасні показники з датчиків руху й відеоспостереження? — запитав Спідюк.
— Звичайно, — рівним голосом відповів довготелесий. — Нуль…
— Що? — так само спокійно спитав Спідюк, відчувши якусь заминку.
— Тільки позавчора ввечері ми щось помітили майже в центрі зони.
— Що саме?
— Не знаю. Погляньте самі.
Він увімкнув найбільший монітор на стіні. Зображення було темне й нерухоме.
— Який масштаб? — поцікавився Спідюк.
— Сто відсотків. Зараз збільшу… Ось, двісті відсотків… Повторюю.
На моніторі так само нічого не було видно.
— Бачите, людина нічого не може помітити, — підтвердив довготелесий те, що Губченко й сам бачив. — Якби не програма звірки… Тепер триста відсотків…
Чотириста. Тут уже помітно.
— Чому так темно? — спитав Спідюк, котрий, схоже, теж, як і Губченко, не був таким гострозорим, як довготелесий.
— Коли ввімкнули світло, все припинилося, — пояснив той.
— Що «все»? — не зрозумів Спідюк.
— Все, — відповів довготелесий. — І рух, і «тектонічні явища». — Останні слова було вимовлено з відчутною іронією.
«Мабуть, слухав радіо», — подумав Губченко.
— Ще скажіть, що там є щось живе, — образливо кинув Спідюк.
У санітарній зоні
Тут не могло бути нічого небезпечного. Це тільки відходи. Вся ця маса внизу — сто разів перероблені відходи, в яких немає жодної живої клітини. Просто не може бути.
Так заспокоював себе Губченко, разом зі Спідюком рухаючись по легкому містку. Та все ж не міг позбутися страху. Схоже, й Спідюк почувався не дуже комфортно, хоча для нього це просто робота.
Було не темно, хоча й яскравого світла світильники, розташовані високо під банею, не давали. Ззовні дзеркала, що вкривали зону, нагадували звичайнісінькі люстра, через які цілком могли пробиватися бодай несильні сонячні промені. Уже тут, у зоні, Губченко збагнув, що світло тут зовсім не потрібне. Більше того, воно може бути шкідливим: він не хімік, але розумів, що навіть у цій інертній масі під ногами сонячне світло може викликати якусь реакцію. І ця реакція цілком може бути несподіваною.
Спідюк упевнено йшов містками, що на перший погляд нагадували лабіринт, як у древньому монастирі; він переходив з одного на інший, потім на ще один. Маршрут, очевидно, Спідюк вивчив заздалегідь. Містки з відходами ніде не контактували, тож були надійні. Втім, припускав Губченко, в повітрі, яке їх оточувало, було стільки отруйних і агресивних газів, що й вони могли з часом роз’їсти ажурний метал містків. Мабуть, про цю можливість також думали, коли їх створювали.
Ох і настворювали! Труби, з яких у зону вливалися відходи, звідси, згори, виглядали крихітними, але Губченко здогадувався, що діаметр у них дай Боже, не менше двох-трьох метрів. Із цих рогів достатку безперервно витікала й повільно розпливалася густа маса — екскременти цивілізації. В них не було ні білків, ні жирів, ні вуглеводів — тільки те, що вже не піддавалося переробці, з чого вже не можна було добути нічого корисного. Мабуть, мине кілька десятків років, і люди навчаться розкладати на атоми й цю отруйну масу, перетворювати її на щось корисне. А поки що звалюють у санітарні зони, герметично відгороджені від стерильно чистого, сонячного світу.
Подорож була довга. Закутий у герметичний скафандр із багатьма системами захисту, Спідюк не міг рухатися швидко. Якби не психологічне напруження і страх — хоч і безглуздий, як розумів Губченко, бо йому особисто нічого не загрожувало, — все це вже давно набридло б. Він ладен був повернутися в свою затишну комірчину, та все ж цікаво, що трапилося, що там, у центрі зони, рухалося, звідки могли з’явитися «тектонічні явища».
Білі містки ніби аж сяяли у тьмяному освітленні, на тлі моря бруду. Цей контраст був нестерпний. Невже таке відділення чистоти від сміття, добра від зла може привести до чогось путнього, думав Губченко. Чистота вимоглива, плинули його думки. Чистота вимагатиме невпинного очищення, створюючи дедалі більше бруду. Ще через сто років ці санітарні зони займуть половину земної суші. А потім що?..
А який вихід? — сам собі заперечив Губченко.
Що ближче підходили вони до центру зони, то напруженішим ставав Спідюк, його хвилювання передавалося незримому супутникові.
І тут Губченку здалося, що темна маса внизу тяжко ворухнулася. Зрештою, нічого дивного, відходи в гігантському резервуарі постійно поповнювалися. Вони не були рідкі, але не були й сухі, тож мусили рухатись. Але якось не так. Йому здалося, що це був не зсув усієї маси, а якийсь окремий порух в одному місці. Звісно, такого не могло бути, якщо… Якщо справді то не «тектонічне явище».