Одне слово, те ще полювання вийшло.
Коли сніг почав сходити, вовки, мабуть, знайшли собі іншу поживу й до села вже не наближались. Але вартові й досі щоночі пильно охороняли всі підступи. От у кого завжди була робота — у дорослих чоловіків, які по черзі ходили на варту. А Василькові зимові вечори давалися важко.
Його, щоправда, постійно гукали то до однієї, то до іншої хати, щоб посидів у колі сусідів, щось розповів. Якщо ніхто не гукав, набивалися до їхньої оселі.
Цілу зиму Василько розповідав. І розповідаючи, відчував, що його історії стають дедалі вільнішими, довільнішими. Вони вже не передають тієї історії, яку він бачив. Вони її роблять іншою, цікавішою для нього (а може, й для тих, хто його слухав), але вже не такою правдивою. Василькові завжди було цікаво розповідати, він це любив. А люди любили його слухати. Так і казали:
— Ходім на Василька.
Ніби на вовка, на зайця, ніби на полювання. Однак зараз, коли настала весна, він уже почувався кимось таким… Ну, Помидорою, чоловік якої перестріляв усіх вовкулаків. Люди й знають, що не такий уже Миша стрілець, але раз вона так упевнено каже, то, певно, щось та було. От і ходить Миша такий бундючний, поради всім роздає.
А якщо я загину, думав Василько, люди ж пам’ятатимуть мене не таким, яким я був насправді, а таким, як хтось про мене розповідатиме. Наприклад, хто? Лисий? Ох, із нього такий розповідач!.. Та й немає в нього часу на розмови. Навіть узимку. Все село ходить до нього — по розпорядження, поради. А ще коні. Відколи стало ясно, що у Ворони в череві зародилося лоша, Лисий і ночувати ладен був у конюшні, щоб, не приведи лихо, не застудилася, щоб не голодна була… Це зрозуміло. Якщо вдасться розвести коней… Зовсім інше життя настане. Ні, Лисому не до розповідей.
Леля? Та в неї й поготів клопотів вище голови. Ніхто й не знав про казанок — приховували як могли, та все село з болячками своїми почало ходити до Лелі. А й куди ж їм ходити — Люби нема…
От і про Любу треба розповісти.
І про Каченю. Вона тепер у всіх на вустах. Ясна річ: стільки років не народжувалися діти в селі, а тут — вагітна жінка. Мимоволі згадували, як Те- ревенька померла пологами разом з плодом, як Губонька народила мертве немовля…
Василько цілий день блукав лісом навколо села, ніким не помічений, пильно обдивлявся дерева. Він, звичайно, ризикував — ліс є ліс, а весна — не літо, небезпек тут повно, проте він знав чого шукає.
Атракціон нечуваної щедрості
Що вже там казати, зима — це зима. Нічого доброго в ній немає. Це тільки дітлахи можуть радіти сніговикам, ковзанкам, санчатам… Однак і їхня радість обмежена, адже дорослі майже весь час удома. У полі, на городі робити нічого. Вони, звісно, свої дорослі, але що ж за життя, як вони без кінця сидять у тебе на голові! А з іншого боку, як холодно й голодно, не дуже потішать ковзанка й лижі.
І все ж село знало одну перевагу зими: чисту воду. Збирали сніг, топили й мали те, чого влітку не бувало. А з появою Лисої криниці й ця радість потроху зблякла, зіщулилася й зникла. Сніг збирати майже перестали. Навіщо? Ще першого місяця зими за звичкою згрібали верхній чистий шар, носили кошиками до хати, зсипали в баняк, що стояв біля плити… А потім припинили. По-перше, вода в криниці смачніша, по-друге, де ще побалакаєш із людьми, як не там. До сусідів, звісно, ближче, але за зиму ті сусіди гірше редьки набридають.
Тож Лиса криниця заслужено перетворилася на центр села. Сюди сходилися всі. Похід до криниці — це вам не збігати по воду. Це ціла подія. Жінки чепурилися, вдягали найкраще вбрання.
— Для кого то ти пиндришся? — гримав на дружину Борода.
— Чому «для кого»? — знічувалася Каченя. — Просто так.
— Та яке ж «просто так», як там самі баби, та ще й у кожухах. Хто її, твою запаску, там побачить?.. А відра?
— Таж мені, любий, не можна такого піднімати. Важке ж!..
— То чого ж ти туди йдеш?
Вона лиш знічено опускала очі.
Атож, жінки вбиралися наввипередки. Мабуть, не так одна для одної, як самі для себе. Чоловіки знали, що скоро їх чекати не випадає. Для жінок узимку криниця стала єдиною радістю. Ледь доносили відра додому — такі були змерзлі. Жінки, звісно, а не відра.
Коли ж настала весна, людей біля Лисої криниці значно поменшало. Вони, ясна річ, не перестали туди ходити, але стільки часу, як узимку, вже не мали. І городи скопати треба, й те посадити, те посіяти, й хату впорати після зими, набрати білої глини, помазати ззовні й усередині… Починалося життя, яке з клопотів і складається.
Проте відмовитися від годинки-другої на день, проведеної в товаристві односельців (односелок, правильніше буде сказати), ніхто не хотів. От тільки вбиратися й чепуритися вже було ніколи. Хіба що Помидора щодня вихвалялася то свіжопофарбованою стрічечкою, то зачіскою, а то дерев’яним намистом.
Намиста їй робив із різноколірної деревини чоловік, це всі знали. Більше того, дехто навіть намагався замовити йому щось для себе чи для своєї дружини, однак Помидора пильно оберігала чоловіків талант і нікого близько до його витворів не підпускала.
— О, Помидоро, у вас нове намисто! — вигукнула котрась із жінок. Намисто справді було гарне.
— Та! Ото нічого Миші робити взимку. Вирізьблює та нанизує, наче мала дитина. Я вже й не знаю, що з ними робити. Хочете, вам віддам кілька?
— Ой дякую! Хіба я зможу носити таку красу? Та й куди?
— Та хоч би й до криниці. А мені куди носити?
На тому розмова здебільшого й уривалася, бо всі розуміли, що Помидора жодної своєї прикраси нікому не віддасть.
Та не так склалося цього разу, коли Мишина дружина розмовляла з Дзвінкою. Несподівано Помидора дістала десь із-за пазухи гарне крупне намисто з видовжених, мов сливки, дерев’яних намистин різного кольору. Це вже викликало здивування не лише в самої Дзвінки, а й в іншої присутньої жінки — Кропивки.
Вона й звуку не зронила протягом усієї розмови, і зараз не спромоглася на слово. Тільки дивилася широко розплющеними очима на цей дивовижний випадок у житті села.
— Вам подобається, Кропивко? — Помидора могла й не питати. Звісно, дуже гарне намисто, але не воно мало значення, а сама подія. — То нате й вам осьо.
І для Кропивки також із неосяжної Помидориної пазухи визирнув гарненький разок кольору перестиглої вишні.
— І не дякуйте, не дякуйте! — вигукнула Помидора.
Утім, від онімілих з несподіванки жінок чекати бодай якихось звуків було зайве.
— Ой, мені ж треба бігти, бо Миша…
Що саме зробить із такою дебелою жінкою маленький худорлявий Миша, Кропивка й Дзвінка не почули. Помидора помахала рукою, підхопила коромисло з відрами й подалася додому.
Після нетривалої паузи Дзвінка невпевнено промовила:
— Що ж їй треба?
І, перехопивши очманілий погляд Кропивки, додала:
— Навіть води забула набрати.
Говорити далі нібито й не було про що. Жінки взяли воду й подалися додому. І мимохіть обидві рушили повз хату Бороди й Качені. Там їхні кроки уповільнилися, жінки ступали обережно, щоб навіть звук кроків не завадив почути… Що вони сподівалися почути? Та вже ж відомо що.
Зустріч ветеранів
Під самим своїм двором Помидора зустріла Опенька. Той, побачивши її, зразу набурмосився й спробував проскочити до свого обійстя, щоб із сусідкою не розмовляти. Хоч і старий був мисливець, та поруч із цією пишною жінкою ставав геть розгублений і без’язикий.
— Ой яка зустріч! — зраділа Помидора. — Це ж треба: живемо через дорогу, а бачимося так рідко!
— Та що ж… — закінчив розмову Опенько.
— А як вам ця новина? — не дала йому втекти сусідка.
— Це яка ж? Про Каченю? Так вона й не новина… — Опенько зрозумів, що не відкрутитися, тож опустив очі й чекав, поки Помидора сама набалакається.
— Та про курчат же! Про яйця!
— Це що ж?..
— Ви не чули? Де ж ви були, Опеньку?
— Ну де ж… у лісі був. Ось… — він підняв за вуха зайця. Дуже худого, звичайно, але ж зайця! Є чим пишатися.