Цікава гра — вигадування таких антонімічних пар, нібито сповнених змісту. Це таке виправдання бездіяльності, як дві купки сіна. Я б, мовляв, давно поїв, коли б знав, яка купка більша, я б, мовляв, нічого не пожалів, якби нині був час роздавати каміння…
Або інакше: я б, звісно, вийшов, якби знав, хто це там так дивно й загадково шурхотить. Він підкрався до ляди й беззвучно відкинув клямку. Сонячне світло вдарило по очах. Нікого. Літо. Спека. Будній день. Ті, хто зараз у відпустці й сидять на дачах, швидше за все — на пляжі. Або в хатах, де значно прохолодніше. Не так, звичайно, прохолодно, як у підвалі, де Губченко навіть трохи змерз, але й не так спекотно, як на вулиці. Під таким сонцем матері навіть по морозиво до крамниці дітей не випускають.
З одного боку, це добре. Ніхто не помітить його. З другого боку, якщо його зараз битимуть, різатимуть чи засовуватимуть у багажник чорної «волги», також ніхто не побачить. З усіх інструментів, які лишилися в підвалі від колишнього власника, зараз Губченкові найдужче припав до душі розвідний ключ «попка». Він притиснув «попку» до стегна й вистромив голову. Тихо. Шурхіт припинився. Воно завмерло й чекає, що буде далі. Або готується до стрибка. Або до удару. Або до пострілу. Втім, останнє — малоймовірно. Хіба що з арбалета чи лука.
Губченко різко сховався, залишивши дверцята відчиненими. Страх уже дозволяв рухатися й думати, але зовсім іще його не полишив.
Нічого не відбулося. То може, там нікого й немає? Він легковажно вийшов з підвалу. Єдиним шляхом на «дах» була велика купа глини, колись висипана під бетонну стіну фундаменту. Під дощами й снігами вона опала, стала пологою, хоч у дощову погоду, мабуть, нездоланною. Але зараз, суха й тверда, дозволила легко піднятися на перекриття.
Сусідня верба, яку, слід гадати, ніхто тут не саджав — сама виросла невідь із чого, — нахилилася над зародком хати й рясним гіллям дбайливо вкрила ненароджену дитину. Навіть звідси, зблизька, неможливо було роздивитися, що там, під тим гіллям.
Губченко щойно вийшов із підземелля, де було досить темно. Тут його засліпило яскраве сонячне проміння, а тепер знову треба було роздивитися те, що ховали у своєму затінку густі коси вербового гілля.
І все ж таки було страшно. Він залишив МГ незахищену, і якщо зараз із сутінків на нього, освітленого, нападуть, він стане винуватцем найстрашнішого. Заступ отримає МГ. Заступ її використає для підпорядкування суспільства. Він створить сірий світ, який вразив Губченка до глибини душі, хоч нібито побачене й було не таким страшним, як світ, підкорений червою, як теплий дощ, у якому люди полювали на людей, як рожеві шмарклі в скані виховательки дитячого садка…
Все це була правда, але відступати й тікати від невідь-чого Губченко більше не міг.
— Виходь! — сказав він відважно, хоч і відчув, що його голос прозвучав не дуже переконливо.
Він почекав і додав уже значно твердіше:
— Виходь, не бійся.
Але ніхто не вийшов.
Губченко розгорнув гостролисту запону й зазирнув у темряву. Звичайно, якби там стояв зловмисник, то поки очі Губченкові звикли до сутінкової темені, він би вже міг і не жити. Але там нікого не було. Жодної живої душі. І все ж саме звідси, з-під дерева, лунали ті зловісні звуки. Він подивився собі під ноги й обімлів.
Під ногами, на купі сміття, сиділо дивовижне створіння — їжак. Воно дивилося на людину зляканими очима, але не втікало, не рухалось, а навпаки — погрозливо пирхало. І причина цього незабаром стала зрозумілою Далі від Губченка, за їжаковою спиною, було гніздо, в якому сиділо трійко крихітних, не більших за мишу, їжаченят. Вони були страшенно зворушливі, хоч уже й колючі. Зрозуміло, що у мами їхньої сил проти цього великого чоловіка було небагато, і все ж вона не відступить і захищатиме дітлахів до останньої миті свого життя. Губченко зрозумів її й повернувся до підвалу.
Історія лисого хлопчика Лесика
Губченко знову ввімкнув скан Заступа, але той уже їхав до інституту. Він сидів на задньому сидінні автомобіля, й з обличчя його нічого неможливо було визначити. SMS від оператора мобільного зв’язку та їжачиха зі своєю малечею не дали Губченкові дізнатися, що ж ухвалив генерал щодо Заступа, а головне — щодо самого Губченка. Що ж, у минуле його машина зазирати не вміла.
Він трохи перемотав уперед і з подивом побачив, що автомобіль приїхав не до інституту, а на стоянку біля супермаркету. Саме туди, де й Губченко залишав свого «жигуля». Ото б могла бути зустріч! Від цього «мерседеса» він би навіть на Лозняковому «ланосі» не втік. Утім, навряд щоб Заступ сам його переслідував. Хіба в нього нема кому?
Від стоянки Микола Миколайович уже зовсім іншою людиною — поважною й неквапною — пройшов до інституту, зупинився, не вітаючись, біля охоронця, який виструнчився й чітко по-військовому доповів:
— Директор у себе, Миколо Миколайовичу, вчений секретар у себе, Миколо Миколайовичу, Губченко не з’являвся, Миколо Миколайовичу, Тихолоз на місці, Миколо Миколайовичу. — Доповідаючи, охоронець вирячившись дивився на Заступів костюм. Видно, приголомшений розмовою з генералом, Биковець геть забувся, куди в чому ходити.
Заступ кивнув і пройшов у свій кабінет. Там він пильно оглянув речі на столі — важкий письмовий набір, яким ніхто, схоже, ніколи не користувався, папір для нотаток, також стерильно чистий, телефони, календар-щоденник. Дивно, але поверхня стола змінилася від того дня, коли Губченко тут був. Микола Миколайович перегорнув сторінку й поставив у верхньому правому кутку сьогоднішнього дня галочку. Потім дістав з кишені мобільний телефон і натиснув на кнопку виклику.
— Слухаю вас, Василю Васильовичу, — озвався зляканий голос Колі.
Биковець промовчав, і Коля поспішливо додав:
— Радикальних результатів поки що немає, Василю Васильовичу. Але новини є. З’ясовано, що в Старому Новодубі об’єкт поміняв машину. Є пропозиція передати до ДАІ дані про авто, щоб його зупинили…
— Ага, — відповів Заступ саркастично, — ти б іще юних слідопитів підключив. Не діло ДАІ виконувати твою роботу. Отже, так. Знайти, встановити дуже обережний нагляд, але не чіпати ні його, ні членів родини до моєї команди. Все. — Він відімкнувся.
Навіть не бачачи в цю мить Колю, Губченко відчув, яке полегшення охопило того парубка.
Губченко вимкнув МГ й теж відчув полегшення. Отже, якісь зрушення на краще є. Можна перевезти родину на дачу й відігнати «ланос» до Позняка. Він уже майже вирішив виходити, але МГ не відпустила. Губченко повернувся; почав далі дивитися про лисого хлопчика Лесика. Він виставив час на два роки раніше й сидів до пізнього вечора, забувши про голод, сигарети й усе на світі.
Хлопчик був дуже спритний, він багато часу проводив у лісі й знав про ліс таке, чого Губченко навіть не міг зрозуміти. Він якимось дивовижним чином умів уникати небезпек, багатьох із яких Губченко також не міг збагнути. Ліс був дуже схожий на той, який він знав, але там відбулися несподівані мутації у флорі й фауні, хлопчик сприймав їх як належне, хоч було зрозуміло, що й він не все знає.
Насправді його звали не Лесик, а Лисий — у їхньому селі, мабуть, люди розучилися давати звичні Губченковому вухові імена — людей називали Бородою, Вуханем, друга Лесикового звали Довгоногим, і тільки одне з імен вразило Губченка своєю недоречністю в тому світі: вчителя, з яким Лисий проводив дуже багато часу сам на сам, звали Інженер. Інженер був суворим і наполегливим наставником, було ясно, що він готував хлопчика до якоїсь особливої місії, про яку поки що нічого не казав.
Іще була там дуже вродлива дівчина Люба, яка також незрідка приходила до Інженера, і теж коли нікого іншого в учителя не було. Власне, Любу він нічого й не навчав, як і решту односельців. Він у селі був радше старійшиною. ніж учителем.
А Люба часто сама ділилася з Інженером новинами, які невідомо звідки приносила. Губченко, звичайно, міг за нею простежити, однак він тепер був надто захоплений долею Лисого, тож вирішив з Любою все з’ясувати пізніше, коли вже знатиме про Лисого якомога більше.