Інженер навчив хлопчика читати. Губченко був вражений, що цей чоловік спромігся зберегти книжку. Вона геть розлізлася, папір майже розсипався, але читати ще можна було. Лисий прочитав «Пригоди Робінзона Крузо». Схоже, й Довгоногий прочитав книжку — це можна було зрозуміти з деяких його висловлювань, але чомусь читання було секретом. Хлопці про це не обмовилися один одному жодним словом.
А потім Довгоногий загинув. Це було жахливо: він вийшов на галявину, й на нього кинулися невеличкі крилаті комахи, які за кілька секунд сточили хлопця до кісток.
Інженер тоді став особливо уважним і навіть ніжним до Лисого. Мотиви старого часто були незбагненними для Губченка. Але це, мабуть, нормально, бо ж він так мало знав про цей світ, зрештою, про самого Інженера. Однак за кілька місяців він зрозумів, яку місію покладає на Лисого старійшина. Хлопець мав принести з Руїни — очевидно, старого зруйнованого міста — якусь речовину, котра допомагатиме очищувати воду. Губченко так і не вловив, що то таке. Та менше з тим.
Завдання справді було важливе, бо ж село вигибало: вода в річечці була отруйна. Губченко думав, що й лисина хлопця, й інші мутації його односельців насамперед походили від чимось серйозно отруєної води. Та от у чому головна придибенція! Старий вочевидь уже давно готував хлопця до цього походу, а остаточно вирішив послати його тільки після дуже дивної розмови з Любою.
— Я точно знаю, що вони шукають саме його. І ще двох дівчат. Вони й села знищують заради цього.
— Любо, я не можу його зараз відрядити. Він іще не готовий.
— Буде пізно.
— Ти можеш зрозуміти чи ні? Це вбивство!
— Але село виживе…
— Не виживе воно без води.
— Краще без води, ніж отак…
Завжди впевнений у собі Інженер справляв у цій розмові жалюгідне враження. Він увесь час бгав пальцями своє жовте вухо, ніби хотів його запхати собі в голову. Він був наляканий і нерішучий. А коли Люба пішла, погукав до себе Лисого й наказав йому наступного дня вирушати.
Потім Губченко стежив за божевільно страшною подорожжю Лисого й побачив, як той познайомився з Лелею, як вони удвох відважилися на безумну битву з вовкулаками — щоб урятувати дітей. Серед тих дітлахів була й чарівна золотоволоса дівчинка Марічка, перша дитина з цього села, з якою Губченко познайомився завдяки своїй МГ.
Далі дивитися не було ні фізичних, ні моральних сил. Надто багато переживань і пригод. Губченко повернувся до дружини й доньки пізно ввечері, коли вже небо було помережане великими яскравими зірками. Він знав, що Лисий любив (любить? любитиме?) дивитися на зірки. Тож, замкнувши машину, ще стояв кілька хвилин на подвір’ї зеленого готелю, курив і дивився на небо, намагаючись уявити, як воно — робити те саме, але в зовсім іншому, ворожому й непередбачуваному світі.
Чуття єдиної родини
Уранці вони розрахувалися з милою господаркою готелю, заїхали на базар на Троєщині, закупили харчі й приїхали на дачу. Губченко тільки й сказав їм, що поки що можуть спокійно тут пожити.
— А зразу не можна було привезти нас на дачу? — Дружина ніяк не могла погодитися з тим, що всім тепер керував Губченко. Бо керував він, ясна річ погано. От якби вона знала все те, що знав він, вона ухвалювала б значно зваженіші рішення.
Втім, протести її були несміливими й невпевненими. Більше обурення викликало інше: коли через дві години після приїзду Губченко подіставав з підвалу старі вудки, якими не користувався років із двадцять, і сказав, що збирається на риболовлю.
— Відколи це ти рибалкою зацікавився? — вже на повну силу запротестувала жінка. — То цілими днями його не бачиш, тут приїхали на дачу, стільки роботи, а він… Хто це рибалить опівдні?
— А коли ж? — не до ладу перепитав Губченко.
— Коли всі люди! — гримнула дружина. — Люди або, спозаранку йдуть на рибу, або під вечір. А то ти не знаєш!
Звісно, навіть для самого Губченка привід утекти з дому був не дуже переконливим. Тож дружину він тим більше не міг переконати. Зрештою, вона так до кінця й не повірила, що її чоловік справді потрапив у велику небезпеку. Бо велика небезпека може бути викликана або дурістю, або великих звершенням. Дурнем він не був, це вона визнавала, а от великих звершень визнати за ним не могла.
Втім, можливо, він приписував їй думки, яких насправді й не було. Але те, що вона до кінця не вірила в цю історію і в цю небезпеку, це вже точно Не вірила. Та й чого б це вона раптом повірила? Хто в таке повірить? Де це в таке вірили? Але поведінка чоловікова була надто вже несподіваною незвичною. Ну і, звісно, вся ця історія з обміном автомобілями… Людям яких двадцять чи тридцять років не бачив, своєї нової машини не довіряють навіть на двадцять хвилин — по пиво з’їздити. То було переконливо. А зараз — риболовля! Та яка ж нормальна жінка в таке повірить!
Однак Губченко нічого не став їй пояснювати. Просто пішов до річки потім повернувся іншою вулицею і, пересвідчившись, що його ніхто не бачить, пірнув до свого, чи то пак нічийого підвалу.
Він ніби був під наркотиком — не міг прожити цей день, не побачивши продовження історії Лисого. Попри всі жахи, які йому довелося бачити в цій історії, вона була єдиною з усіх бачених раніше, яка тримала в собі певний заряд оптимізму. І річ не тільки в тім, що в цьому світі життя тривало й люди вели хай тяжку й виснажливу, але ж боротьбу за виживання. Саме вже це надихало.
Головне, що дарувало Губченкові оптимізм, був цей хлопчик. Він був чесний і відважний, нездатний на зраду чи підлість. Він мав відданих друзів, і вони також були чесні, сміливі й талановиті. Він мав здібності, яких не мали інші люди. Він умів уникати небезпеки. Він мав подругу Лелю, яка могла оживити людину. Він нарешті був цілісною і неподільною особистістю, що Губченка захоплювало особливо.
У Лисого не було другого Я. Він не був тут — хорошим хлопчиком, а там — самим собою. Він не змінював мови й манери поведінки. Він був чоловіком, мужчиною, дарма, що мав тільки тринадцять-чотирнадцять років. Коли Губченко мав такий самий вік, він мріяв бути таким. Тільки сил йому не стало відстояти себе, свою внутрішню правду, не той стрижень він мав у душі. Він і зараз хотів би бути Лисим.
Губченко останнім часом багато думав про те, чим заслужили люди такий кінець. Що в них такого поганого? В чому їхнє слабке місце? В чому його, Губченка, особиста провина? І от зараз йому спало на думку, що він знає відповідь.
8. Що виростає з лялечки?
Треба йти
Те, що придумав Лисий, не подобалося нікому. Ні Лелі, ні Бороді, ні Вуханеві, ні навіть Марічці. Задум був непевний і небезпечний. Шалено небезпечний. Але хіба ж Лисого переконаєш! То більше, що нічого кращого ніхто запропонувати не міг.
Та й хто б? Хіба Леля, однак після загибелі Івася вона була апатична й відсутня. Здавалося, її більше ніщо не цікавить і не хвилює. Почувши про його задум, вона зразу спалахнула й сказала, що це безумство, що вона такого ніколи не дозволить і на таке не погодиться. Але вже за півгодини знову була байдужа, мовби махнула рукою: мовляв, його все одно не перебалакаєш.
Борода обзивав Лисого останніми словами, вимагав, аби той сів на голову, якою все це придумав, казав, що як у людини голова схожа на дупу, то й працює вона так само: таке з неї лізе, що людям краще не показувати.
Вухань висловив свою думку, як завжди, дуже стисло й конкретно:
— Це вже ти зовсім… той…
Але думка Бороди й Вуханя Лисого не дуже турбувала, бо брати їх із собою він не планував. Що менше людей піде, то краще, то буде легше. Піде він сам, Лисий, звичайно, Марічка, Леля й Опенько.
— Хто?! — обурився Борода.
— Нам потрібен добрий стрілець, мисливець, — пояснив Лисий. — Адже доведеться нести ступу, отже, в одного дорослого руки будуть зайняті.